він притаївся, не дихаючи, просто біля самих дверий. Незнаний гість був вже також біля дверий. Вони стояли тепер оден проти другого, як передше він проти старухи, коли двері розділяли їх а він прислухувався.
Гість кілька разів тяжко відсапнув.
— Грубий і великий, здається, — подумав Раскольніков, стискаючи топір в жмені.
В самім ділі, мов би все те снилось. Гість ухопив за дзвінок і сильно подзвонив.
Як лиш брязкнув бляшаний звук дзвінка, йому нараз привиділось, що в кімнаті щось ворушиться. Незнакомець брязкнув ще раз, ще підіждав, і нараз, в нетерплячці, із всеї сили став термосити ручку від дверий.
В перестраху дивився Раскольніков на дрогаючу в скоблі засувку і з тупою трівогою дожидав, що ось-ось і засувка зараз подасться. Дійсно, се здавалось можливим: так сильно термосили. Він було задумав притримати засувку рукою, однак той міг би догадатись. Голова його знов починала крутитись.
— Ось упаду! — подумав він, та незнакомий заговорив і він зараз опамятався.
— Та що вони так поглухли, чи може хто передушив їх? Прррокляті! — заревів він як з бочки. — Гей, Олено Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, красото неописана! Отвирайте! У, трекляті, сплять вони, чи що?
І знов розгорячуючись він разів десять раз-по-раз із всеї сили потягнув за дзвінок. Очевидно, се був чоловік повновласний і приказуючий в сім домі.
В саму отсю хвилю коротенькі, поспішні кроки почулись недалеко на сходах. Підходив ще хтось-там. Раскольніков і не зачув зразу.
— Чи справді нема нікого? — звінко і весело закричав підійшовший, просто звертаючись до першого гостя, котрий все ще шарпав за дзвінок. — Як ся маєте, пане Кох!
— Судячи по голосі, здається дуже молодий, — подумав Раскольніков.
— Та чорт їх знає, замок ледви не відірвав, — відповів Кох. — А ви як мене зволите знати?
— Ну ось! А позавчера в Ґамбринусі три партії з ряду виграв від вас на білярді!
— А-а-а!…
