довго, злосливо і недовірчиво. Минуло близько мінути; йому показалось навіть в її очах щось в роді насмішки, немов би вона вже всего догадалась. Він почув, що мішається, що йому майже страшно, так страшно, що здається, якби дивилась вона так, не говорячи ні слова, ще з пів мінути, він би втік від неї.
— Та чого ви так дивитесь, невже-ж не пізнали? — промовив він нараз, також зі злобою. — Хочете, беріть, а ні, — я куди инде пійду, мені спішно.
Він і не думав отсе сказати, а так само нараз вимовилось.
Старуха опамяталась і рішучий тон гостя її видимо осмілив.
— Та чого-ж ти, батечку, так нагально… Що се таке? — запитала вона, дивлячись на застав.
— Срібна цигарничка, адже-ж я говорив ще тоді.
Вона простягнула руку.
— Та чого ви такий якийсь блідий? Ось і руки дрожать? Купався, чи що, батечку?
— Горячка, — відповів він коротко. — Поневоли станеш блідий… коли їсти нічого, — докинув він, заледви вимовляючи слова.
Сили знов покидали його. Але відповідь показалась правдоподібною; старуха взяла застав.
— Що таке? — запитала вона, ще раз уважно оглянувши Раскольнікова і важучи застав в руці.
— Ну… цигарниця… срібна… подивіться!
— Та воно якось, начеб і не срібна… Ех, то накрутив!
Вона взялась розвязувати шнурочок, обернулась до вікна, до світла (всі вікна в неї були заперті мимо духоти), та на кілька секунд цілком його покинула і станула до него задом. Він розстебнув пальто і висвободив топір з петлиці, все-ж таки ще не виймив цілком, а лиш придержував правою рукою під одежею. Руки його були страшно слабі; сам він чув, як вони з кождою хвилею, чим раз більше охлявали і деревеніли. Він боявся, що не вдержить і випустить топір… відразу голова його начеб ходором заходила.
— Та що він тут наплентав! — з досадою скрикнула старуха, і стала звертатись до него.
Ні одної хвилинки не мож було тут тратити більше. Він виймив топір зовсім, замахнув його обома руками, ледви себе памятаючи, і майже без приложення сили, майже ма-
