як він тут з надвору, прислухувався тайком з середини і здається, також приложивши ухо до дверий.
Він нарочно порушився, і щось-там досить голосно воркнув, щоб і позору не подати, що таїться; потім подзвонив в третій раз, але тихо, солідно і без всякої нетерплячки. Згадуючи про се опісля, ярко, ясно отся мінута вирізьбилась в нім на віки; він поняти не міг, відки він взяв стілько хитрости, тим більше, що дух його начеб померкав на хвилі, а тіла свого він майже і не чув на собі… Хвилинку опісля було чути, що відсувають засувку.
Двері, як і тоді, отворились на вузоньку щелинку і знов двоє острих і недовірчивих очей уставилось на него з темноти. Тут Раскольніков помішався і зробив було важну похибку.
Боячись, що старуха настрашиться того, що вони самі, і не надіючись, щоб вид його її осмілив, він вхопив за двері і потягнув їх до себе, щоби старуха якнебудь не задумала запертися. Видячи теє, вона не шарпнула дверий до себе назад, але і не випустила ручки замку, так що він ледви не витягнув її враз з дверми на сходи. Коли-ж побачив, що вона стоїть в дверях на поперек і не дає йому перейти, він пішов просто на неї. Баба відскочила в переляку, хотіла, видно, щось сказати, та якось начеб не змогла і гляділа на него великими очима.
— Здорові були, Олено Іванівно, — почав він як мож найвеселійше, але голос не послухав його, перервався і задрожав, — я вам… річ приніс… та ось ліпше ходім сюди… до світла…
І відіпхнувши її, він просто, без запрошення, увійшов в кімнату. Старуха побігла за ним; язик її розвязався.
— Господи! Та чого вам?… Хто ви такий? Чого вам треба?
— Але-ж змилуйтеся, Олено Іванівно… знакомий ваш… Раскольніков… ось застав приніс, про котрий говорив вам колись тут… — І він наставив її застав.
Старуха поглянула на застав, однак зараз таки впилась знову очима просто в очи незнакомого гостя. Вона дивилась
