Одна нікчемна обставина збила його зовсім з толку, ще заки він зійшов зі сходів. Порівнавшись з кухнею господині, як і завсігди відчиненою наостіж, він обережно заглянув до неї очима, щоб для осторожности уперш переконатися: чи нема там замісць Настки часом самої господині, а коли ні, то чи добре заперті двері до її кімнати, щоб вона також як небудь случайно не виглянула, коли він увійде за сокирою? Але яке-ж було його здивовання, коли він нараз побачив, що Настка не тілько на сей раз дома, у себе в кухни, а ще й занимаєсь роботою: винимає з коша білля і розвішує на мотузках! Побачивши його, вони перестала розвішувати, обернулась до него і увесь час гляділа на него, коли він переходив.
Він відвернув очи і перейшов, начеб нічого не бачив. Однак діло було скінчене: нема сокири! Він був вельми поражений.
— І звідки взяв я, — думав він, сходячи під ворота, — звідки взяв я, що її напевне в отсю хвилю дома не буде? Длячого, длячого, длячого я так напевне се порішив?
Він був роздразнений, навіть якось понижений. Йому ходілось сміятись над собою зі злости. Тупа, звірська злоба закипіла в нім.
Він пристанув в задумі під ворітьми, йти на вулицю, так, для ока, проходжуватись, йому було противно; вернутись домів — ще противнійше.
— І яку спосібність на віки стратив! — пробурмотів він, безцільно стоячи під ворітьми, просто напроти темної комірки двірника, що стояла також отвором.
Нараз він цілий здрігнувся. Із комірки двірника, віддалеленої від него два кроки, із під лавки направо щось блиснуло йому в очи… Він оглянувся довкола, — не видно нікого. На пальцях підійшов він до комірки, зійшов вниз по двох ступнях і слабим голосом кликнув на двірника.
— Так, справді, нема дома! Однакож він десь близько, на дворі, бо двері відчинені наостіж.
Він кинувся стрімголов на топір (се був топір) і витягнув його з під лавки, де він лежав між двома полінами; таки зараз на місци, не виходячи, повісив його на петлиці, обі руки засунув в кишені і вийшов з двірницької комірки; ніхто не завважав!
