вгрубшки не більша як могла би бути срібна цигарниця. Отсю дощинку він припадково найшов при одній зі своїх прогульок на однім подвірю, де в прибудованих домиках містилася якась робітня. Потім же додав він до дощинки гладку і тоненьку зелізну пластинку, правдоподібно відломок від чогось-там, — котру також найшов на вулиці того самого дня.
Зложивши обі дощечки, з котрих зелізна була менша від деревляної, він звязав їх міцно до купи наперехрест ниткою; відтак старанно і для ока принадно обвинув їх в чистий білий папір і обвязав так, щоб було як найтруднійше розвязати. Се длятого, щоб на часочок відвернути увагу старухи, коли вона стане возитись з ґудзом, і влучити тим способом відповідну хвилину. Зелізна же пластинка додана була для ваги, щоб старуха зараз в першу хвилю не догадалась, що „річ” деревляна. Все отсе хоронилось у него до часу під диваном.
Коли тілько він добув застав, аж десь там на дворі розлягся чийсь крик:
— Сема година давно!
— Давно! Боже мій!
Він кинувся до дверий, послухав, вхопив капелюх і став сходити вниз долі своїми тринайцятьма ступнями, осторожно, не чутко, мов кіт. Дожидала його ще найважнійша робота — украсти з кухні топір. Те, що діло треба було зробити сокирою, рішено було ним вже давно. В него був ще складаний огородницький ніж; але на ніж і особливо на свої сили він не надіявся, тому і остався остаточно при топорі.
Зауважаймо при нагоді одну особлившість, дотикаючу усіх остаточних рішень, до яких дійшов він вже в отсій справі. Вони мали одну дивну прикмету: чим остаточнійше рішався він на щось, тим глупшим, недорічнійшим представлялось воно зараз в його очах. Мимо усеї тяжкої внутрішньої боротьби своєї, він ніколи ні на одну хвилину за весь той час не міг повірити, щоби його пляни могли бути виконані.
І колиб навіть яким світом дійшло аж до того, що вкінци обдумав би він і вирішив усе до послідньої точки остаточно і що сумнівів не осталось би вже більше ніяких, то
