попало, за батоги, коли, оглоблю, і біжать до конаючої шкапини. Миколка уставляється з боку і починає валяти колом раз-у-раз по хребті. Бідна звірина витягає морду, тяжко зітхає і здихає.
— Добив! — кричать в товпі.
— А чого в чвал не пішла!
— Моє добро! — кричить Миколка з зелізним колом в руках і з забіглими кровю очима. Він стоїть, начеб жалуючи, що вже нікого більше бити.
— Ну, і справді таки на тобі хресту нема! — кричать з товпи вже многі голоси.
Але бідний хлопчина вже не памятає себе. З криком перебиваєсь він крізь товпу до гнідої, пригортає її мертву, закрівавлену морду і цілує її, цілує її, цілує її в очі, в губи… Відтак нараз зривається і бішено кидається з своїми дрібними кулачками на Миколку. В сю хвилю батько, що вже довго уганявся за ним, ловить його наконець і виносить з товпи.
— Ходімо! ходімо! — говорить він йому, — ходімо домів!
— Таточку! за що вони… бідну конину… убили! — хлипає він, та дух йому запирає і слова криками вириваються з його стисненої груди.
— Пяниці, шаліють, не наша річ, ходімо! — говорить батько.
Він обнимає батька руками, але грудь йому давить, давить. Він хоче відітхнути, крикнути і прокидається.
Він прокинувся цілий в поті, з мокрим від поту волоссям, засапаний, і піднявся в переляку.
— Слава Богу, се тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глубоко віддихаючи. — Та що се? Чи не горячка в мені починається; такий недоладний сон!
Все тіло його було мов би розбите; неспокійно і темно на душі. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
— Боже! — сказав він, та чи я, чи я в самім ділі візьму в руки топір, стану бити по голові, розчереплю їй череп… буду бродити в липкій, теплій крови, виломлювати замок, красти і дрожати; вимикатись, цілий облитий кровю… з топором… Господи, чи справді я се зроблю?
Він дрожав мов листок, говорячи теє.
— Та що-ж се я! — тягнув він дальше, нахиляючись
