бачить, як її бють по очах, по очах, по самих очах! Він плаче. Серце в нім тріпочеться, сльози ллються. Оден з бючих влучив його в лице: він не чує; він заломлює руки, кричить. Кидаєся до сивого старця з сивою бородою, котрий хитає головою і осуджує усе те. Однак баба бере його за руку і хоче вивести відси: але він виривається і знову біжить до конини. Тая вже при останніх висиленнях, та ще раз починає лягати.
— А щоб тебе грім! — реве в звірській лютости Миколка. Він кидає батіг, нахиляється і витягає з дна воза довгу і грубу оглоблю, бере за кінець в обі руки і з усеї сили розмахується над гнідою.
— Забє! Розторощить! — кричать довкола.
— Забє!
— Моє добро! — відказує Миколка і з повним розмахом спускає оглоблю. Роздався тяжкий удар.
— Бийте її, бийте! чого стали! — кричать голоси з товпи.
А Миколка розмахується в друге і другий удар з повного розмаху ложиться на хребет нещасної конини. Вона присідає цілим задом, але зривається і рветься вперед, сіпає із всіх послідних сил в ріжні боки, щоб рушити з місця; однак зі всіх боків принимають її шістьма батогами, а оглобля знов підносить ся і падає у третій раз, відтак в четвертий, чим раз дуще, чим раз лютійше. Миколка не памятаєсь з гніву, що не може одним розмахом убити.
— Ще жиє! — кричать довкола.
— Зараз вже повалиться, бра', тут їй і кінець! — кричить із товпи оден любитель.
— Сокирою її, що там! Покінчити з нею відразу, — кричить третій.
— Ех, пожди шельмо! Розступіться! — несамовито викрикує Миколка, кидає оглоблю, знов нагинається до воза і витягає зелізний кіл. — На бік! — кричить він, і що стане сили, розмахується і валить у свою бідну конину.
Удар роздався; конина захиталась, осіла, хотіла-було поправитись, та зелізний кіл знов з цілого розмаху спадає їй на хребет і вона валиться на землю, дослівно мов би їй підтяло всі чотири ноги разом.
— Добивай! — реве Миколка і зіскакує мов би скажений з воза.
Кількох парубків, також червоних і пяних, хапає за що
