чуваній і невиданій моровій заразі, що іде з глубини Азії на Европу. Всі мали погибати, кромі декотрих, дуже не многих, вибраних. Появились якісь нові трихини, мікроскопічні животини, що поселялись в тіла людей. Тільки ті животини були духи, обдарені розумом і волею. Люде, що їх приняли в себе, ставали зараз бісноватими і божевільними.
Та ніколи, ніколи люде не уважали себе так розумними і непомильними в правді, як уважали себе отсі закажені. Ніколи не уважали більше непомильними своїх порішень, своїх наукових виводів, своїх моральних переконань і гадок. Цілі оселі, цілі міста і народи заражувались і божеволіли. Всі були в трівозі і не розуміли оден одного. Кождий думав, що в нім однім міститься правда, і мучився, глядячи на других, бив себе в груди, плакав і ломив собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що уважати за зле а що за добре. Не знали, кого обвиняти, кого оправдувати. Люде убивали оден одного в якійсь бездумній злобі. Збирались оден на одного цілими арміями, однакож армії, вже в поході, відразу починали самі себе нищити, ряди розбігались, вояки кидались оден на одного, кололись і різались, кусали і їли оден одного.
В містах цілий день дзвонили на ґвалт: скликали всіх, лише хто і длячого кличе, ніхто не знав того, а всі були в трівозі. Полишили тільки найзвичайнійші ремесла, бо кождий предкладав свої гадки, свої поправки і не могли згодитись; управа рілі застановилась. Місцями люде збігались в купи, згоджувались разом на що небудь, присягались не розставатись, — але зараз таки починали що небудь зовсім инше, як що тільки самі хотіли, починали обвиняти один одного, сварились і різались. Почалися пожари, почався голод. Всі і всьо гинуло. Рана росла і ширилась дальше і дальше. Спастися на цілім світі могло тільки кількох людей, се були чисті і вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, обновити і очистити землю; тільки ніхто і нігде не бачив сих людей, ніхто не чув їх слова і голосу.
Раскольнікова мучило те, що ся недорічна змора так понуро і так томлячо відзивається в його споминах, що так довго не уступає вражіння сих горячкових мрій. Минав вже другий тиждень після великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській касарни отворили вікна (заставлені решітками, під котрими ходила стійка).
