думався і обмежився на сам тільки згірдливий погляд. Од-так поволеньки відійшов ще з десять кроків і знов задержався.
— Не дати йому, се, бачите можливе, паночку, — відповів поліцейський в задумі. — Ось коби лиш вона сказала, куди завезти, а то… Панночко, панунцю! — нагнувся він знову.
Тепер вона зовсім розплющила очи, подивилась уважно, мовби порозуміла, що се таке, встала з лавочки і пішла назад в той бік, відкіля прийшла.
— Тьфу, безстидники, чіпаються! — промовила вона ще раз відмахнувшись.
Пішла вона скоро, як перше, сильно заточуючись. Франт пішов вслід за нею, але другою алєєю, не спускаючи з неї очей.
— Не бійтеся, не дам я її, — рішучо сказав поліцейський і пустився вслід за ними. — Ех, яка розпуста тепер завелася! — повторив він вголос, зітхаючи.
В отсю хвилю мов би щось кольнуло Раскольнікова; в млі оча його начеб перемінило.
— Слухайте, гей! — закричав він вслід за поліцейським.
Сей обернувся.
— Лишіть! Чого вам? Киньте! Нехай потішиться! (він показав на франта). Вам що до того?
Поліцейський не розумів і витріщив очи. Раскольніков засміявся.
— Е-ех! — промовив поліцейський, махнувши рукою, і пішов вслід за франтом і за дівчинкою, мабуть взявши Раскольнікова або за помішаного, або ще за що гіршого.
— Двайцять копійок моїх забрав, — злобно проговорив Раскольніков, коли остався сам. — Ну, нехай і від онтого також візьме тай пустить з ним дівчину, тим і скінчиться… І чого я навязався тут помагати? Та нехай себе живцем позаїдають, — мені що до того? І як я смів віддати сих двайцять копійок. Або вони мої?
Мимо отсих дивних слів йому стало дуже маркотно. Він присів на опорожнену лавочку. Думки його були розсіяні… Та і загалом, майже неможливо йому було думати в отсю хвилю, про що би то не було. Він би хотів зовсім забутися, усе забути, відтак прокинутись і почати життя цілком наново…
— Бідна дівчинка! — сказав він подивившись в опусті-
