Я, признаюсь, хотів навіть до вас іти перепрошувати, однакож думав, може бути ви… Але що я і не спитаю: чи вам в в самім ділі чого треба? До вас, говорять, свої приїхали?
— Так, мати і сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — образована і вельми гарна особа. Признаюсь, мені дуже жаль стало, що ми тоді з вами так надто розгорячились. Пригода! А що я вас тоді, по поводу вашого обмороку, деяким поглядом окинув, — то потім воно найкращим способом обяснилось! Надмір певности самого себе і фанатизм! Розумію ваше обрушення. Може бути по поводу приїзду родини кватиру переміняєте?
— Н-ні, я тільки так… я зайшов запитати… я думав, що найду тут Заметова.
— Ах, так! Адже ви поприязнились, чув, добродію. Ну, Заметова у нас нема, — не застали. Так, пане, стратили ми Олександра Григоровича! Від вчерашнього дня до нас не належить; покинув… і, відходячи, зі всіми навіть посварився… так аж неввічливо… Вітренний мальчик, більше нічого; мож було навіть покладати на него надію; та, ось зробіть що з ними, з тою блискучою молодіжю нашою! Іспит чи що якийсь, бачите, хоче робити, та ось у нас лиш би побалакати, та пофанфаронувати, тим і іспит кінчиться. Адже се не те, що приміром ви, або там пан Разумихін, ваш приятель! Ваша карієра наука, і вас вже не зібють неудачі! Вам всі ті красоти життя, можна сказати — nihil est, аскет, монах, пустинник!… Для вас книга, перо за ухом, учені висліди — от де гуляє ваш дух! Я сам почасти… записки Лівінґстона зволили читати?
— Ні.
— А я читав. Нині впрочім дуже богато нігілістів намножилось; ну, та правда воно і зрозуміле; часи то які, я вас запитаю? А впрочім, я з вами… адже ви, се розуміється, не нігіліст! Відповідайте отверто, отверто!
— Ні…
— Ні, знаєте, ви зі мною отверто, ви не стісняйтесь, начеб були сам на сам з собою! Инша річ служба, инша річ… Ви думали, я хотів сказати дружба, ні, пане, не вгадали! Не дружба, а чувство горожанина і чоловіка, чувство гуманности і любови до ближнього. Я можу бути і офіціяльною особою і в службі, але горожанина і чоловіка я завсігди відчу-
