— Родю, милий мій, первінку ти мій, — говорила вона ридаючи, — адже ти тепер цілком такий, який був за малечку, так само приходив до мене, так само обнимав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили і біду клепали, ти потішав нас вже тим самим, що був з нами, а як я похоронила батенька твого, — то скільки раз ми, обнявшись з тобою оттак, як тепер, на могилі його плакали. А що я давно плачу, то се серце материнське біду віщувало. Я як тільки в перший раз побачила тебе тоді, вечером, памятаєш, як ми що тільки приїхали сюди, то все по твоїм однім погляді відгадала, так серце у мене тоді защеміло, а сьогодня, як отворила тобі, поглянула, ну, думаю, видно, прийшла година рокова. Родю, Родю, чей же ти не зараз їдеш?
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так… прийду.
— Родю, не гнівайся, я і випитувати не смію. Знаю, що не смію, та тільки так, два словечка лиш скажи мені, далеко куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що-ж, там служба яка, карієра чи що для тебе?
— Що Бог пішле… помоліться тільки за мене…
Раскольніков пішов до дверий, але вона ухопилась за него й очайдушним поглядом гляділа йому в очи. Лице його викривилось від розпуки.
— Буде того, матусю, — сказав Раскольніков, глубоко каючись, що зайшов сюди.
— Не на віки? Адже ще не на віки? Адже ти прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, пращайте.
Він вирвався наконець.
Вечір був свіжий і ясний; погода розгулялась ще від ранку. Раскольніков ішов до свого помешкання; він спішив. Йому хотілось покінчити все до заходу сонця. До сеї пори не хотілось би з ніким стрітитись. Піднимаючись до своєї кватири, він завважав, що Настка, відірвавшись від самовара, пильненько слідить за ним і супровожає його очима.
— Вже чи нема там кого у мене? — подумав він.
Йому з відразою привидівся Порфір. Але дійшовши до своєї кімнати і отворивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа сама-самісенька, в глубокій задумі і, здається, довго
