немов та митка, одінню, дрожачу і заплакану. Вона якось начеб і не настрашилась Свидригайлова, тільки гляділа на него з тупим зачудованням своїми великими чорними оченятами і зрідка шльохала, як діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть утішились, а тимчасом кождої хвилі знов заплачуть.
Личко дівчинки було бліде і утомлене; вона закостеніла від студени, та тільки — „як же вона сюди попала? Мабуть вона тут сховалась і не спала цілу ніч”. Він став її випитувати. Дівчина відразу оживилась і швидко-швиденько залепетала йому щось там в своїм дитинячім язиці. Тут було щось про „мамасю” і що „мамася бити-ме”, про якусь там чашку, котру „лозбила” (розбила). Дівчинка говорила не умовкаючи. З бідою можна було вгадати з всіх тих розказів, що се нелюблена дитина, котрої мати, навірно якась вічно пяна кухарка, мабуть із тутешньої таки гостинниці, била її і застрашила; що дівчинка стовкла материнину чашку і так настрашилась, що аж втекла ще з вечера; довго відай укривалась десь там на подвірю, на дощи, наконець добралась сюди, влізла за шафу і пересиділа тут в куті цілу ніч, плачучи, дрожачи від вогкости, темноти і від страху, що її тепер болючо за все те попобють. Він взяв її на руки, пішов до своєї кімнати, посадив на ліжку і почав роздягати. Діраві черевички її, на босу ногу надягнені, були так мокрі, начеб цілу ніч перележали в калюжі. Роздягнувши, він положив її на ліжко, накрив і завинув цілу з головою в накривало. Вона зараз заснула. Покінчивши усе, він знов понуро задумався.
— От, ще прийшла охота звязатися! — рішив він вкінци з терпким і гнівним чувством. — Що за нерозум!
В гніві взяв він свічку, щоб іти і відшукати за всяку ціну обірванця, і чим скорше забратися звідси.
— Ех, дівчинка! — подумав він з проклоном і отвираючи двері, все-ж таки вернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить?
Він обережно підняв покривало. Дівчинка спала кріпким і блаженним сном. Вона загрілась під покривалом, румянець вже розливався по її блідих ягідках. Тільки диво, отсей румянець визначався начеб яркійше і сильнійше, ніж міг бути звичайний дитинячий румянець.
— Се горячковий румянець, — подумав Свидригайлов, — се, зовсім наче-б румянець від горівки, зовсім наче-б її
