— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!
— Я ключ згубив і не можу його найти.
— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як хуста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як перше. Глумлива усмішка не покидала його.
— Ви сказали перед хвилею „насилля”, Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що я до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Капернаумових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.
— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.
— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому переконаню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого не останеться, колиб навіть… колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником… ціле життя… Я ось тут буду ждати…
Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала…
Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.
— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романів-
