кімнати. Чого-ж вам боятись, як дитині? Чи я вже може такий страшний?
Лице Свидригайлова викривилось в ласкаву усмішку; тільки йому було вже не до усмішки. Серце його билось і дух запирався в груди. Він нароком говорив голоснійше, щоб укрити своє ростуче зворушення; але Дуня не встигла завважати сего особливого зворушення; вже надто роздразнила її замітка про те, що вона боїться його як дитина і що він так для неї страшний.
— Хотяй я і знаю, що ви чоловік… без чести, все-ж таки я вас ні трохи не боюся. Ідіть вперед, — сказала вона, на око спокійно, тільки лице її було дуже бліде.
Свидригайлов задержався коло кватири Зоні.
— Позвольте провідати, чи вона дома. Нема її. От шкода! Тільки я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Коли вона вийшла, то не инакше, як до одної дами, по поводу своїх сиріт. Їм мати умерла. Я тут також вмішався і робив лад. Коли Зофія Семенівна не вернеться через десять мінут, то я пришлю її до вас, як хочете, ще таки нині; ну, от і мій нумер. Ось мої дві кімнати. За дверми проживає моя господиня, пані Ресліхова. Тепер погляньте сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні, ось тії двері ведуть в цілком пусті дві кімнати, котрі дожидають комірників. От вони… на се вам треба подивитись трохи уважнійше…
Свидригайлов занимав дві умебльовані, доволі просторі кімнати. Дунечка недовірчиво оглядалась, але нічого особливого не завважала ні в урядженю, ні в положенню кімнат, хоч би і можна було дещо завважати, приміром, що кватира Свидригайлова лежала якось межи двома майже незанятими кватирами. Вхід до него був не просто з коритаря, а через дві кімнати господині, заєдно пусті. Зі спальні вже, Свидригайлов, відімкнувши двері, заперті на ключ, показав Дунечці також пусту, дожидаючу комірника кватиру. Дунечка станула на порозі, не розуміючи, длячого її завзивають оглядати, але Свидригайлов поспішив з розясненням:
— От, подивіться сюди, в отсю другу велику кімнату. Бачите двері, вони заперті на ключ. Коло дверий стоїть крісло всего одно крісло на обі кімнати. Се я приніс з своєї кватири, щоби вигіднійше слухати. Ось там, зараз за дверми стоїть стіл Зофії Семенівни; там вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичом. А я тут підслухував, сидячи на крі-
