— Зараз як тільки похоронили Марту Петрівну?
— Ну, так, — усміхнувся з побіджаючою щирістю Свидригайлов. — Так що-ж? Вам, видно, воно не подобається, що я про женщин говорю?
— Питаєте, чи мені подобається розпуста?
— Розпуста? Ну, от ви куди! А втім, по порядку наперед відповім вам відносно бабів; знаєте, мене бере охота балагурити. Скажіть, чого я буду себе здержувати? Пощо-ж покидатись баб, коли я бодай хоч до них ще охотник? По крайній мірі заняття.
— Так ви тут тільки на одну розпусту надієтесь?
— Ну, так що-ж, ну, і на розпусту! Але-ж влізла вам в голову тая розпуста. Та люблю, по крайній мірі, пряме питання. В отсій розпусті будь-що-будь є щось постійного, основаного навіть на природі, котре і довго ще, і з літами може бути не так скоро погасиш. Признасьте самі, чи-ж не заняття в своїм роді?
— От видумали? Се хороба і то небезпечна.
— А, от ви куди? Я признаю, що се хороба як і усе, що переходить міру, — однакож се, по перше, у одного так, у другого инак, а по друге ще, розуміється, у всім треба держати міру, рахунок, хоч і нікчемний, та що-ж чинити? Не будь сего, адже так застрілитись прийшлось би. Я признаю, що порядний чоловік обовязаний скучати, все-ж таки, бачите…
— А ви могли би застрілитись?
— Ну, от! — з відразою крикнув Свидригайлов. — Будьте ласкаві, не говоріть про те, — додав він поспішно і навіть без всякого фанфаронства, котре виявлялось у всіх його дотеперішних словах. Аж лице його мов би то змінилось. — Признаюсь до поганої слабости, але що робити: боюся смерти і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?
— А! привиди Марти Петрівни! Що-ж, ходить дальше?
— Ну її, не згадуйте; в Петербурзі ще не приходила; та і чорт з нею! — крикнув він з якимсь роздразненим видом. — Ні! Говоріть радше про те… та впрочім… Гм!… Ех, мало часу; не можу я з вами довго оставатись, а жаль. Було би ще дещо розповісти.
— А що у вас, женщина?