— Длятого, що як я вже і заявив передше, уважаю своєю повинністю дати вам обяснення. Не хочу, щоб ви мене держали за нелюда, тим більше, що я сердечно до вас привязаний, вірте не вірте. Наслідком того отже по третє прийшов я до вас з отвертим і простим предлогом — ідіть самі і признайтесь до всего. Се вам буде несказано вигіднійше, та і мені також вигіднійше, — позбудусь біди з голови. Ну, що, отверто, чи ні, з моєї сторони?
Раскольніков подумав з мінуту.
— Послухайте, Порфіре Петровичу, адже ви самі говорите: сама тільки психольоґія, а тимчасом вїхали в математику. Ну що, коли і самі ви тепер помиляєтесь?
— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Познаку таку маю. Познаку, бачите, адже тую я ще тоді найшов; післав Господь!
— Яку познаку?
— Не скажу яку, Родіоне Романовичу. Та і як би там не було, тепер вже і я права не маю довше відкладати; посаджу, добродію. Проте ви розсудіть: мені тепер вже все одно, отже, бачите, я єдино тільки для вас. Єй-Богу, ліпше буде, Родіоне Романовичу!
Раскольніков злобно усміхнувся.
— Та се не тільки смішне, се навіть аж безстидне. Ну, нехай я аж і винен (чого я цілком не говорю), ну, з якої причини мені до вас іти признаватись, коли самі ви вже говорите, що я сяду у вас туди на спокій?
— Ех, Родіоне Романовичу, не зовсім словам вірте; хто знає, чи і справді буде на спокій! Адже се тільки теорія, та ще моя, паночку, а я вам що за авторітет? Я може бути і сам від вас денещо ще і тепер скриваю, хто знає. Не все-ж мені вам так взяти та і виложити, хе! хе! Инша річ: як яка вигода? Та чи знаєте ви, який вам за се наступить опуст? Адже ви коли явитесь, подумайте, в яку хвилю? Ви се тільки розсудіть! Коли другий вже на себе вину приняв і всю справу запутав. А я вам, от самим Богом клянуся, так „там” надроблю і уладжу, що ваше признання виглядати буде буцім зовсім неожидане. Всю ту психольоґію ми цілком знівечимо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що ваше злочинство представиться немов якесь запоморочення, бо совісно кажу, за-
