пати тепер ліпше, — говорив дальше Порфір Петрович, трохи відвернувши голову і спустивши очі, начеб не хотів трівожити більше своїм поглядом свою дотеперішню жертву і начеб погорджував своїми давнійшими способами і штучками. — Так, пане, такі підозріння і такі сцени тревати довго не можуть. Розлучив нас тоді Миколка, а то я не знаю, до чого би між нами дійшло. Сей проклятий мішанище пересидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі се представити? Ви очевидно вже се знаєте; та і самому мені відомо, що він до вас опісля заходив; але те, що ви тоді думали, того не було: ні за ким я не посилав і нічого ще тоді не зарядив. Запитаєте, длячого не зарядив? А як вам сказати: самого мене те все тоді якось заскочило. Я і за двірниками, бачите, ледви-не-ледви наумився післати. (Двірників ви відай завважали, переходячи). Думка тоді у мене пронеслася, так одна, наборзі, блискавкою; бо вже, чи повірите, сильно був я тоді переконаний, Родіоне Романовичу. Нехай, думаю собі, — хоч і пропущу одно на годинку, то за те друге ухоплю за хвіст, — свого, розуміється, свого вже ніяк не пропущу. Дразливі ви вже надто, Родіоне Романовичу, від природи, пане: вже аж і надто, при всіх тих других основних прикметах вашого характеру і серця, котрі, я пещу себе надією, таки почасти збаг, пане. Ну, вже розуміється, і я міг, навіть і тоді, знати, що не все так лучається, щоби ось встав чоловік та і сипнув вам в очі всіми подробицями. Се хоч і лучається іменно, коли, чоловіка до крайности з терпцю виведеш, то все-ж таки, якби там не було, рідко. Се і я міг знати. Ні, думаю, мені би хоч натяк! Хоч би найменшу таку познаку, лиш одну, та тільки таку, щоб вже ось так руками можна було взяти, щоб вже річ була, а не те, що саму ту психольоґію. Бо, думав я, коли чоловік провинився, то вже навірно можна, як би там не було, чого небудь сущого від него діждатись; вільно навіть і на найбільш несподіваний результат числити. На характер ваш я тоді числив, Родіоне Романовичу, більш всего на характер, пане! Надіявся вже надто тоді на вас.
— Та ви, та що ви тепер заєдно таке говорите, — воркнув наконець Раскольніков, навіть не застановившись гарно над питанням. — Про що він говорить, — мучився він про себе, — чи може справді за невинного мене має?
— Що таке говорю? А обяснитись прийшов, добродію, так сказати за обовязок святий уважаю. Хочу вам все до спо-
