— Скажи будь ласка, відки ти се довідався і длячого тебе се так інтересує? — з виразним несупокоєм запитав Раскольніков.
— Ну, ще що! Для чого мене інтересує! От запитав!… та довідався я від Порфіра, між иншим. Та правда, від него майже і все чув.
— Від Порфіра?
— Від Порфіра.
— Що-ж… Що-ж він? — налякано запитав Раскольніков.
— Він се славно мені розяснив. Психольоґічно розяснив, по свойому.
— Він розяснив? Таки сам тобі і розяснив?
— Сам, сам; бувай здоров! Пізнійше ще дещо розповім, а тепер маю орудку. Там… був оден час, що я подумав… Ну, та що; пізнійше!… Пощо мені тепер упиватись? Ти мене і без вина напоїв. Адже я пяний, Родьку! Без вина пяний тепер, ну, але бувай здоров; зайду; дуже скоро.
Він вийшов.
— Се, се політичний ворохобник, нема сумніву, нема сумніву! — оконечно рішив про себе Разумихін, поволи спускаючись зі сходів. — І сестру втягнув; се дуже, дуже можливе при характері Евдокії Романівни. Сходяться, адже вона також мені натякнула. З многих її слів… і слівець… і натяків все те виходить, якраз так! Та і як инакше обяснити всю тую путанину? Гм! А я було думав… О Господи, що се я бувало думав? Так, се було затьміння, і я перед ним винуватий! Се він тоді коло лямпи, на коритари, затьміння на мене напустив. Тьфу! Яка погана, грубіянська, підла думка з моєї сторони! Гарний хлопець Миколка, що признався… Та і давнійше як тепер усе обясняється! Отся хороба його тоді, його чудні всі такі поступки, навіть і давнійше, давнійше, ще в університеті, який він був завсігди хмурний, понурий… Але що таке значить тепер сей лист? Тут, очевидно, також щось є. Від кого сей лист? Я підозріваю… Гм. Ні, се я все провідаю!
Він нагадав і розібрав усе про Дуню і його серце завмерло. Він зірвався з місця і побіг.
Раскольніков, як лиш вийшов Разумихін, встав, звернувся до вікна, вдарився в оден кут, в другий, якби забувши про тісноту, своєї комірки, і… сів знову на диван. Він цілий мов
