— Ну, ще би.
Разумихін помовчав з мінуту.
— Ти завсігди був дуже статочний чоловік і ніколи, ніколи ти не був божевільний, — завважав він нараз з жаром. — Се так! Я упюся! Пращай! — і він пустився іти.
— Я про тебе, позавчера, здається, з сестрою говорив, Разумихіне.
— Про мене! Та… ти де-ж її міг бачити позавчера? — відразу задержався Разумихін, навіть побліднівши трохи.
Можна було відгадати, що серце його поволи і з напруженням застукало в груди.
— Вона сюди приходила, сама тут сиділа, говорила зі мною.
— Вона?!
— Так, вона.
— Що-ж ти говорив… я хочу сказати, про мене, бачиш?
— Я сказав її, що ти дуже порядний, чесний і трудящий чоловік. Що ти її любиш, я її не говорив, бо вона се і сама знає.
— Сама знає?
— Ну, ще би! Куди би я не забрався, що би зі мною не лучилось, — ти щоб остався у них провидінням. Я, так сказати, передаю їх тобі, Разумихіне. Говорю се длятого, бо докладно знаю, як ти її любиш, і переконаний про чистоту твого серця. Знаю також, що і вона тебе може любити і навіть може бути вже і любить. Тепер сам рішай, як знаєш ліпше, — треба чи не треба упиватись.
— Родьку… Бачиш… Ну… Ах, до чорта! А ти то куди хочеш забиратись? Бачиш: коли все те тайна, то нехай буде! Але я… я провідаю тайну… І переконаний, що без сумніву якась там дурниця і страшне недоріцтво і що ти сам все те і видумав. Все-ж таки ти пишний хлопець! Золотий чоловік!…
— А я іменно хотів би тобі сказати, та ти перебив, що ти се дуже добре перше порішив, щоби тайни і секрети ті не провідувати. Лиши до пори, не займайся тим. Усе в своїм часі провідаєш, іменно тоді, коли треба буде. Вчера мені оден чоловік сказав, що треба воздуху чоловікови, воздуху, воздуху! Я хочу до него пійти зараз і спитати, що він під тим розуміє.
