Тимчасом Катерина Іванівна перестала кашляти, вибух крови якось устав. Вона гляділа болючим, але довгим і проймаючим поглядом на бліду і дрожачу Зоню, що хустинкою отирала її каплі поту з чола; наконець попросила, щоб її підвели. Її посадили на постелі, придержуючи з обох боків.
— Діти де? — запитала вона слабим голосом. — Ти привела їх, Полю? О, дурненькі!… Та чого ви втікали… ох!
Кров ще покривала її засохлі губи. Вона повела кругом очима, розглядаючись:
— Так ось як ти живеш, Зоню! Ні разу я у тебе не була…
Вона з терпінням погляділа на неї:
— Виссали ми тебе, Зоню… Полю, Леню, Колю, ходіть сюди… Ну, ось вони, Зоню, всі, бери їх… з рук на руки… А з мене доволі!… Скінчений баль! Га!… Оставте мене, дайте хоч умерти спокійно…
Її опустили знову на подушку.
— Що? Священика?… Не треба… Де у вас злишній цілковий? На мені гріхів нема!… Бог і без того простить… Сам знає, як я страдала!…
Неспокійне маячення обгортало її чим раз більше і більше. На часи вона здрігалася, обводила довкола очима, пізнавала всіх на хвилинку: але таки зараз на місце памяти наступало маячення. Вона хрипло і з трудом дихала; щось начеб клекотіло в горлі.
— Я говорю йому: „ваше превосходительство!…” — говорила вона, віддихаючи після кождого слова. — Отся Амалія Людвиківна… ах! Леню, Колю, ручки по під боки, скорійш, скорійш, ґліссе, ґліссе, па-де-баск! Тупати ніжками… Будь любеньким хлопчиком.
Як се дальше? Ось би заспівати…
Du hast die schoensten Augen,
Mein Liebchen, was willst du noch mehr?…
Ну так, як же не так! waa willst du noch mehr? — хіба бовван видумає!… Ах так, от ще:
Ах, як я любила… я до обожання любила сей романс, Полечко!… Знаєш, твій батько… ще женихом співав… О
