— Ну, тобі, маєш! — і махнув рукою, бо предчував що річ скінчиться неприємно.
— Розступайтесь! Розступайтесь! — розігнав він людей, що тиснулись довкола.
— Умирає, — закричав хтось там.
— З розуму зійшла! — промовив другий.
— Господи! Заступи! — сказала одна женщина хрестячись. — Чи дівчинку з хлопчиком зловили? Ось вони, ведуть, найстарша здогонила… Ух, скороногі!
Однакож коли оглянули як слід Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Зоня, а що кров, що так захляпала вулицю, бухнула з її грудей горлом.
— Се я знаю, бачив, — воркотів чиновник до Раскольнікова і Лебезятнікова, — се сухоти, панове; кров оттак бухне і задушить. З одною моєю своячкою, ще недавно свідком був, оттак з півтора склянки… за одну хвилинку… Що-ж однак робити, умре зараз!
— Сюди, сюди, до мене! — молила Зоня, — ось тут я жию!… Ось отсей дім, другий відси… до мене, чим скорше… — кидалась вона до всіх. — За лікарем пішліть… О, Господи!
Заходами чиновника річ скоро полагодилась; навіть поліцейник помагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Зоні майже мертву і положили на постіль. Вибух крови ще не переставав, але вона начеб починала приходити до себе. В кімнату ввійшли разом, кромі Зоні, Раскольніков і Лебезятніков, чиновник і поліцейник, що прогнав наперед товпу, з котрої деякі відпровадили їх до самих дверий. Полечка привела, тримаючи за руки Коля і Леню, котрі дрожали і плакали. Зійшлись і від Капернаумових: сам він, кулявий і кривий, дивного виду чоловік, з щотинястим, сторчачим волоссям і заличками; жінка його, котра мала якийсь раз на завсігди наляканий вид, і кількоро їх дітей, з одеревенілими від безнастанного здивування лицями і з роззявленими ротами. Між всею тою публикою появився нараз і Свидригайлов. Раскольніков зі здивованням поглядів на него, не розуміючи, звідкіля він взявся і не запамятавши його в товпі.
Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольнікову, що, здається, лікар, тепер вже безпотрібний, все-ж таки післав. Побіг сам Капернаумов.
