— Опісля ще може здрігнеться, коли нагадає, що я тепер її обнимав, скаже, що я украв її поцілунок!
— А чи видержить онтая, чи не видержить? — додав він після кількох мінут про себе. — Ні, не видержить, таким не видержати! Такі ніколи не видержать…
І він подумав про Зоню.
З вікна повіяло свіжістю. На дворі вже не було так ясно. Він нараз взяв шапку і вийшов.
Він, розуміється, не міг, та і не хотів заниматися своїм хоробливим станом. Все-ж таки вся та безнастанна трівога і вся та душевна гроза не могли перейти без наслідків. І що він доси не лежав ще в справдішній горячці, то може бути якраз тільки тому, що ся внутрішна, безнастанна трівога ще піддержувала його на ногах і при памяти, та все-ж таки тільки штучно, до часу.
Він пустився ходити без ціли. Сонце заходило. Якийсь особливший неспокій почав обгортати його в послідні часи. В нім не було нічого особливо їдкого, пекучого, але від него віяло чимсь постійним, вічним, предчувались безконечні роки сего холодного, умертвляючого несупокою, предчувалась якась вічність на „аршині простору”. В вечірний час се чувство звичайно ще сильнійше починало його мучити.
— Ну, при таких глупих, чисто фізичних немочах, що зависять від якого-небудь заходу сонця, удержися тут, щоб не зробив дурниці! Не те що до Зоні, а до Дуні пійдеш! — воркнув він ненавистно.
Позаду него хтось кликнув. Він оглянувся; до него підбіг Лебезятніков.
— Слухайте, я був у вас, шукаю за вами; подумайте, вона виконала свій замір і дітей забрала! Ми з Зофією Семенівною з бідою їх відшукали. Сама бє в сковороду, дітям велить танцювати. Діти плачуть. Стають на перехрестях і коло крамниць. За ними дурний нарід біжить. Ходімо.
— А Зоня?… — трівожно запитав Раскольніков, поспішаючи за Лебезятніковом.
— Трохи з розуму не зійде. То є не так Зофія Семенівна, а Катерина Іванівна; та втім і Зофія Семенівна голову тратить. А Катерина Іванівна цілком одуріла. Говорю вам, направду помішалась. Їх в поліцію візьмуть. Можете представити собі, як се поділає. Вони тепер над каналом, біля
