ред собою! Не длятого, щоби матері помогти, я убив — недоріцтво! Не длятого я убив, щоби добувши средства і власть, стати добродієм людськости. Недоріцтво! Я попросту убив; для себе убив, для себе одного, а чи буду я чиїм-небудь добродієм, або чи буду ціле життя як павук ловити всіх в павутину і зі всіх живі соки висисати, мені в ту хвилю було зовсім байдужне!… І не гроші, головно, були мені потрібні, Зоню, коли я убив; не так гроші потрібні були, як що инше… Я се все тепер знаю… Порозумій мене: бути може тою самою дорогою ідучи, я вже ніколи більше не повторив би убивства. Мені що инше треба було провідати тоді, і чим скорше провідати, чи гнида я як всі, чи чоловік? Чи зможу я переступити, чи не зможу? Чи осмілюсь я схилитися і взяти, чи ні? Чи дрожача твар я, чи маю право…
— Убивати? Убивати чи право маєте? — сплеснула руками Зоня.
— Е-ех, Зоню! — скрикнув він роздразнено. Хотів було щось її відповісти, однакож замовчав згірдно. — Не переривай мені, Зоню! Я хотів тобі лиш одно доказати: що ось чорт мене тоді потягнув, а вже після того мені обяснив, що не мав я права туди ходити, тому що я цілком така сама гнида як і всі! Насміявся він наді мною, ось я до тебе й прийшов тепер! Принимай гостя. Якби я не гнида був, то чи прийшов би я до тебе? Слухай: адже коли тоді до старухи ходив, то я тільки попробувати зайшов… Так і знай!
— І убили! убили!
— Ні, Зоню, ні, — воркотів він відвернувшись і звісивши голову, — не був я так голоден… Я дійсно хотів помочи матері, але… і се не зовсім правда… не муч мене, Зоню!
Зоня сплеснула руками:
— Та хіба-ж, хіба-ж се все правда! Господи, та яка-ж се правда? Хто-ж сему може повірити? І як же, як же ви самі посліднє віддаєте, а убили, щоб ограбити! А! — скрикнула вона напрасно. — Ті гроші, що Катерині Іванівній віддали… ті гроші… Господи, або-ж і ті гроші…
— Ні, Зоню, — поквапно перервав він, — ті гроші були не з тих, успокійся! Ті гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх хорий в той самий день як їх дав… Разумихін бачив… Він їх і відібрав за мене… Сі гроші мої, і мої власні, мої питомі.
Зоня слухала його, не діймаючи віри, і з всіх сил старалась щось розібрати.
