він надто довго ні з ким не говорив!). Зоня зрозуміла, що сей мрачний катехизм став його вірою і законом.
— Я догадався тоді, Зоню, — продовжав він одушевлено, — що власть дається тільки тому, хто посміє схилитись і взяти її. Тут одно тільки, одно: треба лиш посміти! У мене тоді одна думка видумалась, у перший раз в життю, котру ніхто і ніколи ще переді мною не видумав! Ніхто! Мені відразу ясно як сонце представилось, що чому се ні один до сеї пори не посмів і не сміє, переходячи мимо всего того плюгавства, взяти просто-простісенько усе за хвіст і шпурнути ним до біса! Я… Я захотів осмілитись, і убив… я тільки осмілитись захотів, Зоню, от і вся причина!
— О, мовчіть, мовчіть! — крикнула Зоня, сплеснувши руками. — Від Бога ви віддалились і вас Бог покарав, діяволу передав!…
— Дійсно, Зоню, коли я в темноті, бачиш, лежав, то мені заєдно всяке привиджувалось; се отже чорт, кажеш, непокоїв мене? а?
— Мовчіть! Не смійтесь, богохульнику, нічого ви не розумієте! О, Господи! Нічого та нічого він не зрозуміє!
— Мовчи, Зоню, я зовсім не сміюся; я і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Зоню, мовчи! — повторяв він мрачно і настійчиво. — Я усе знаю. Усе те я вже передумав і перешептав собі, коли лежав тоді в темноті… Усе те я сам з собою переспорив до послідньої, найменшої точки, і усе знаю, усе! І так надоїло, так надоїло, так надоїло мені тоді усе те лепетання! Я усе хотів забути і наново почати, Зоню, і перестати лепетати! І хіба ти думаєш, що я як дурень, з завязаними очима взявся за діло? Я взявся за діло як мудрий і се якраз мене і згубило! І хіба-ж ти думаєш, що я не знав, приміром, хоч того, що скоро вже почав я себе запитувати і випитувати: чи маю я право мати власть? — то вже тим самим не маю права власть мати. Або що скоро ставляю питання, чи гнида чоловік, то тим самим вже не гнидою чоловік для мене, а гнидою для того, кому се і в голову не приходить і хто просто, не питаючи, іде… Вже скоро я стільки днів промучився: чи пішов би Наполєон чи ні? так отже вже ясно відчував, що я не Наполєон… Усю, усю муку усего того дурного лепетання я витерпів, Зоню, і всю її з плечей відразу скинути забажав: я захотів, Зоню, убити без казуістики, убити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів навіть пе-
