повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!
Його начеб відразу перемінило, давнійша ненависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:
— Я, Зоню, ще в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.
Зоня бистро на него поглянула.
Після першого страстного і поневольного співчуття до нещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почувся вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. Їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! „Він, він вбивця! або-ж се можливе?”
— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глубокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий… могли на се рішитись?… Та що се!
— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.
Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:
— Ти був голоден! Ти… Щоби матері помочи? Так?
— Сама бачиш, що не так!… А я таки тільки щиру розповів правду.
— Та яка-ж се правда! О, Господи!
— Я тільки, бачиш, гадину убив, Зоню, непожиточну, мерзенну, шкідливу.
— Се людина, тая гадина!
— Та я і знаю, що не гадина, — відповів він, дивно глядячи на неї. — Та втім, я неправду кажу, Зоню, — додав він, — давно вже неправду говорю… Се все не те; ти добре кажеш. Цілком, цілком тут инші причини!… Я давно ні з ким не говорив, Зоню… Голова у мене тепер дуже болить.
Очі його жаріли горячковим вогнем. Він аж починав маячити; неспокійна усмішка бігала по його губах. Крізь зворушений стан духа вже заглядало крайнє обезсилення. Зоня зрозуміла, як він мучиться. У неї також голова починала крутитись. І дивно він так говорив: ніби-то і понятне подекуди, але…
— Та як же! як же! о Господи! — і вона ломала руки в розпуці.
— Ні, Зоню, се не те! — почав він знову, відразу підни-
