кольніков. — У вас тілько і на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А… Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна, вже розуміється, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — гнівливо докинув він. — Як вас не застане, то ви сему будете винні…
Зоня в прикрій нерішучости присіла на крісло. Раскольніков мовчав, споглядаючи на землю і щось обдумуючи.
— Припустім, Лужин тепер не захотів, — почав він не споглядаючи на Зоню. — Ну, а колиб він захотів або як небудь се в рахубу його входило, — то він би вас в тюрму впакував, як би не лучився тут я та Лебезятніков! А?
— Так, — сказала вона слабим голосом, — так! — повторила вона розсіяно і в трівозі.
— А я таки і направду міг під ту хвилю не бути там! А Лебезятніков, той вже зовсім припадково попався.
Зоня мовчала.
— Ну, а колиб в тюрму, що тоді? Памятаєте, що я вчера говорив?
Вона знову не відповіла. Той переждав.
— А я думав, ви знов закричите: „Ах, не говоріть, перестаньте!” — засміявся Раскольніков, тілько якось з напруженням. — Що-ж, знову мовчите? — запитав він через мінуту. — Адже треба-ж про що небудь розмовляти? От мені особливо цікаво було би довідатись, як би ви розрішили тепер одно „питання”, як говорить Лебезятніков. (Він якось начеб починав путатись). Ні, в самім ділі, я серіозно. Представте собі, Зоню, що ви знали би всі заміри Лужина заздалегідь, знали би і те напевне, що через них погибла би зовсім Катерина Іванівна, та і діти; ви також, в добавку (бо ви себе нізащо не маєте, як хіба за добавку). Полечка також… бо її та сама дорога. Ну, так отже: колиб нараз усе те тепер на ваше рішення віддали, чи йому, чи їм жити на світі, то є Лужинови чи жити і робити погань, чи умирати Катерині Іванівній? То як би ви рішили: кому з них умирати? Я вас питаю.
Зоня з несупокоєм на него погляділа; її щось особливше почулось в отсій нетвердій і до чогось там здалека підбираючійся бесіді.
— Я вже знала, що ви що небудь таке запитаєте, — сказала вона, цікаво глядячи на него.
— Гарно; нехай; все-ж таки як би ви се рішили?
