лувала Зоню, мов божевільна. Діти також обходили зі всіх боків Зоню своїми рученятами, а Полечка, — котра не цілком впрочім розуміла, в чім діло, — здавалось, ціла так і потонула в слезах, надриваючись від шльохання і укривши своє набреніле від плачу, гарненьке личко на груди Зоні.
— Що за нікчемність! — роздався нараз сильний голос в дверях.
Петро Петрович живо оглянувся.
— Що за нікчемність! — повторив Лебезятніков, пильно глядячи йому в вічі.
Петро Петрович аж начеб здрігнувся. Се завважали всі. (Опісля про те згадували). Лебезятніков ввійшов в кімнату.
— І ви посміли мене на свідка ставляти? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що се значить, Андрію Семеновичу? — про що таке ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Се значить, що ви… клеветник, ось що значать мої слова! — горячо промовив Лебезятніков, строго споглядаючи на него своїми підсліпуватими очима.
Він був страшенно розлючений. Раскольніков так і впився в него очима, начеб ловив і важив кожде його слово. Знову наступила мовчанка. Петро Петрович майже аж занезнався, особливо в першу хвилю.
— Коли ви се до мене… — почав він, загикуючись, — та що з вами? Чи ви при умі?
— Я ось при умі, пане, але ви… просте ледащо, мошенник! Ах, що за нікчемність! Я усе слухав, я нарочно підождав, щоб усе порозуміти, бо, признаюсь, навіть до тепер воно не цілком льоґічне… Та длячого ви усе те зробили — не розумію.
— Та що я зробив такого! Чи перестанете вже раз говорити вашими беззвязними загадками? Або може ви випили?
— Се ви, нікчемний чоловіче, може бути пєте, а не я! Я і горівки цілком ніколи не пю, бо се проти мого переконання! Представте собі, він, він сам своїми власними руками віддав сей сторублевий білет Зофії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу прийму! Він, він! — повторяв Лебезятніков, звертаючись до всіх і кождого.
— Та ви збожеволіли чи що, молокососе? — заревів Лужин. — Вона тут сама перед вами, — вона сама тут, що
