менито вивязалась з своєї задачі, привитала вертаючих навіть з деякою гордістю, ціла виряджена, в чіпчику з новими жалібними лентами і в чорнім уборі. Отся гордість, хоч і заслужена, не сподобалась Катерині Іванівній: „Овва, мовби без Амалії Іванівни і стола не зуміли накрити!” Не сподобався її також і чіпчик з новими лентами: „чи не гордує, ще-б чого не стало, отся дурна Німкиня тим, що вона господинею, і з милосердя була ласкава помагати бідним комірникам? З милосердя? Прошу покірно! У таточка Катерини Іванівни, котрий був полковником і трохи не ґубернатором, стіл накривали нараз на сорок осіб, так що яку небудь Амалію Іванівну, чи лучше сказати Людвиківну, туди і на кухню би не пустили…” Та втім Катерина Іванівна постановила до часу не висказувати своїх чувств, хоч і рішила в серці, що Амалії Іванівній конечно треба буде таки ще сьогодня утерти носа і пригадати їй її властиве місце, а то вона Бог знає що про себе вимаячить; тому отже поки що обійшлась з нею лиш холодно.
Друга неприємність також почасти причинилася до роздразнення Катерини Іванівни: з сусідів запрошених на похорон, кромі Полячка, котрий успів таки забігти на закуску, прийшли самі лиш незначні і бідні, многі з них навіть не цілком тверезі і не прибрані, так от якесь дрантя.
Котрі-ж з них були старші і поважнійші, ті всі як нароччо, мов би змовившись, — не прийшли. Петро Петрович Лужин, приміром, можна сказати, найпочетнійший із всіх сусідів, не явився, а тимчасом ще таки вчера вечером Катерина Іванівна вже успіла наговорити всім і кождому, то є Амалії Іванівній, Полечці, Зони і Полячкови, що се найблагороднійший і найвеликодушнійший чоловік, з величезними звязями і з маєтком, давний приятель її помершого мужа, приниманий в домі її таточка і котрий обіцяв ужити всіх способів, щоби виробити її значну пенсію.
Завважаємо тут, що коли Катерина Іванівна і хвалилась чиїми небудь звязями і маєтком, то чинила се без всякого інтересу, без всякого особистого вигляду, цілком безкорисно, так сказати, від повноти серця, з самого тільки задоволення розхвалити і надати ще більш ціни хваленому.
За Лужином, і мабуть „беручи з него приклад”, не явився і „сей плюгавий мерзавець Лебезятніков”. „Невже-ж і той про себе щось думає? Його тільки з ласки запросила, а то
