— А, розумію, розумію! — нараз догадався Лебезятніков, — та ви маєте право… Воно, сказати правду, після мого особистого переконання, ви за далеко ідете в ваших обавах, однак… ви все таки маєте право. Нехай, я остаюся. Я стану тут біля вікна і не буду перешкаджати… Після мене ви маєте право…
Петро Петрович вернувся на диван, усів напроти Зоні, уважно поглядів на неї і нараз прибрав незвичайно поважний, навіть трохи строгий вид: „Ну бо, ти ось сама чого не подумай, панунцю”. Зоня змішалась оконечно.
— По перше, ви будьте ласкаві звинити мене, Зофіє Семенівно, перед многоповажаною вашою матусею… Адже так, здається? Катерина Іванівна ваша мачоха? — почав Петро Петрович вельми поважно, хоч впрочім досить ласкаво.
Видно було, що він має найбільш приятельські заміри.
— Так, пане, так; мачохою, — поквапно і жахливо відповіла Зоня.
— Ну, отже, так ось і звиніть мене перед нею, що я з причин независимих від мене приневолений не явитись і не буду у вас на блинах[1] то є на поминках, мимо ласкавих запросин вашої матусі.
— Добре, пане; скажу; зараз, — і Зонечка поквапно зірвалась з крісла.
— Ще не все, слухайте, — задержав її Петро Петрович, усміхнувшись на її простакуватість і незнання приличности, — і мало ви мене знаєте, любенька Зофіє Семенівно, коли подумали, що з сеї маловажної, дотикаючої одного мене причини, я би став непокоїти особисто і кликати до себе таку особу як ви. Ціль у мене инша, пані.
Зоня поспішно сіла. Сіренькі і ріжнобарвні банкноти, не зібрані зі стола, знову замелькали її в очах, але вона швидко відвернула від них лице і підняла його на Петра Петровича: їй нараз показалось страх неприличним, особливо її, глядіти на чужі гроші. Вона звернула зразу погляд в золоту льорнетку Петра Петровича, котру він придержував в лівій руці, а разом з тим і в великий, масивний, незвичайно гарний перстень з жовтим каменем, що був на середнім пальци сеї руки, — та нараз і від него відвернула очи і, не знаючи вже куди дітись, скінчила тим, що вдивилась знов просто в очи
- ↑ Блини — пляцки.
