кого не було діла. У него була своя власна ціль, йому треба було тільки чим скорше довідатись: що і як тут зробилось? Чи мають ті люде силу, чи не мають? Чи є чого боятися, іменно йому, чи ні? Здемаскують вони його, коли він от щось таке предприйме, чи не здемаскують? А коли здемаскують, то за що іменно, і за що властиво тепер здемасковують? Мало того: чи не можна би як-небудь до них підлізти і зараз таки їх убрати в шори, коли вони і в самім ділі сильні? Треба, чи не треба сего? Чи не можна-б приміром, що небудь помогти собі в карієрі своїй, іменно через їх посередництво? Одним словом, сто питань дожидали відповіди.
Сей Андрій Семенович був вяленький і золотушний чоловік, малого росту, служив десь там і був незвичайно біловолосий, з заличками в виді котлєтів, котрими він дуже пишався. Надто ще у него майже постійно боліли очи. Серце у него було доволі мягке, але бесіда вельми самоувірена, а инший раз над міру навіть смілива, що — в порівнанню до невеличкого його росту, — майже завсігди виходило смішно.
У Амалії Іванівни він належав впрочім до числа досить порядних комірників, то є не упивався і за кватиру платив правильно. Мимо всіх тих прикмет, Андрій Семенович в дійсности був дурненький собі чоловічок. А причіпився він до поступу і до „молодих поколінь наших” — задля страсти. Се був оден із того безчисленного і ріжнородного лєґіона дурачків, недоварених голов і недоучених самодурів, що то душком пристають доконче до наймоднійшої в ходу ідеї, щоб зараз споганити її, щоби в одну хвилю скарикатурувати всьо, чому вони часом навіть найщирійше служать.
Впрочім Лебезятніков, мимо того що був навіть вельми лагідний, також починав почасти нетерпіти свого комірника і давного опікуна Петра Петровича. Склалось се з обох сторін якось відразу і взаїмно. Як не був простенький собі Андрій Семенович, то все таки почав він потрохи помічати, що Петро Петрович його дурить і тайком ним погорджує, і що не „такий-то, далеко, сей чоловік”. Він було попробував йому виложити систему Фурієра і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, іменно послідними часами, почав слухати якось вже надто насмішливо, а від кількох днів таки аж став кепкувати. Діло в тім, що він інстинктовно починав міркувати, що Лебезятніков не лиш нікчемний і дурненький собі чоловічок, але може бути і брехун, і що ніяких зовсім не має він
