гри була відкрита, і вже очевидно ніхто ліпше від него не міг поняти, як страшним був для него сей „хід” в грі Порфіра. Ще трохи, і він міг зрадити себе оконечно, вже фактично. Знаючи хоробливість його характеру і з першого погляду вірно ухопивши і проникнувши його, Порфір поступав хоч надто рішучо, але майже на-певняка.
Нічого казати, Раскольніков встиг вже себе і передше надто скомпромітувати, але до фактів все таки ще не дійшло; все ще те тільки відносне. Але чи вірно, однакож, чи вірно він все те тепер розуміє? Чи не помиляєся він? До якого іменно кінця добирався сьогодня Порфір? Чи дійсно було у него що небудь приготовлене сьогодня? Та і що іменно? Чи справді він дожидав чогось, чи ні? Як іменно розстались би вони нині, колиб не лучилась несподівана катастрофа з Миколою?
Порфір майже всю свою гру показав; правда, пробував крутити, все-ж таки показав, і (доконче здавалось Раскольнікову) колиб дійсно у Порфіра було ще щось більше, то він показав би і се. Що таке отся „несподіванка”? Насмішка, що? Чи значило се що небудь, або ні? Чи могло під тим укриватись хоч що небудь похоже на виразне обвинення? Вчерашній чоловік? Куди-ж він дівся? Де був він сьогодня? Бо як тільки є щонебудь у Порфіра позитивного, то вже очевидно воно в звязи з вчерашнім чоловіком…
Він сидів на дивані звісивши вниз голову, спершись на коліна і закривши руками лице. Нервова дрощ проймала заєдно ще ціле його тіло. Наконець він встав, взяв шапку, подумав і пустився до дверий.
Він якось так відчував, що бодай на нинішний день він майже сміло може уважати себе безпечним. І ось напрасно в серці своїм він почув трохи що не радість: йому захотілось чим скорше до Катерини Іванівни. На похорон він, розуміється, спізнився, але на поминки поспіє і там зараз побачить Зоню.
Він задержався, подумав і хороблива усмішка вирізалась на його устах.
— Сьогодня! Сьогодня! — повторив він про себе. — Так, сьогодня таки! Так має бути.
Тільки що він хотів отворити двері, як нараз вони почали отвиратись самі. Він задрожав і відскочив назад. Двері
