— промовив Раскольніков, вже починаючи спускатись зі сходів, але нараз знову звертаючись до Порфіра. — Пожелав би великих успіхів; однак, бачите, яке ваше заняття комічне!
— Та чому-ж комічне? — зараз наострив уха Порфір Петрович, котрий також звернувся був до відходу.
— Та як же, та сего бідного Миколку ви очевидно мусіли накатуватись і намучити, психольоґічно, мовляв, на свій лад, заки він признався; день і ніч відай доказували йому: „ти вбивця, ти вбивця…” ну, а тепер, як він вже признався, ви його знову по кісточках гладити станете: „брешеш шельмо, ти не вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш!” Ну, то як же після сего служба ваша не комічна?
— Хе-хе-хе! А таки завважали, як я сказав, перед хвилею Миколі, що він не свої слова говорить?
— Як не завважати?
— Хе-хе! Бистрі, бистрі ви, добродію. Усе та усе завважуєте! Притомність не аби яка! І зараз в найкомічнійшу струну і вдарите… Хе-хе! Се, бач, у Гоголя, з писателів, говорять, отся прикмета була в найвисшій степени?
— Так, у Гоголя.
— Так, пане, у Гоголя… До приємного побачення!
— До приємного побачення!
Раскольніков пішов просто до дому. Він так дуже був збитий і спутаний, що вже прийшовши до дому і кинувшись на диван, з чверть години глядів та лиш віддихав і пробував хоч би по трохи зібрати свої думки. Про Миколу він і роздумувати не брався; він чув, що поражений; що в признанню Миколи є щось трудне до вияснення, дивне, чого тепер йому ніяк не поняти. Все-ж таки признання Миколи було дійсним фактом. Наслідки сего факту йому таки зараз стали ясні: неправда не могла не викритись, і тоді візьмуться знов до него. Але по крайній мірі хоч до сего часу він свобідний і повинен конечно що небудь для себе зробити, бо небезпека неминуча.
Однакож в якій степени? Положення почало вияснятися. Нагадуючи неясно, в загальних тільки очертах, цілу свою недавну сцену з Порфіром, він не міг не здрігнутись ще раз від смертельного страху. Розуміється, він не знав ще всіх цілей Порфіра, не міг збагнути всіх його штучок. Але часть
