— А несподіваночку-ж так і не покажете? — промовив нараз насмішливо Раскольніков.
— Говорить, а у самого ще зубки в роті оден о другий кланцають, хе-хе! Іронічний ви чоловік! Ну, паночку, до побачення.
— По мойому так прощавайте!
— Як Бог дасть, добродію, як Бог дасть! — пробурмотів Порфір з викривленою якоюсь усмішкою.
Переходячи канцелярію, Раскольніков завважав, що многі на него уважно глянули. В передній кімнаті, в товпі, він встиг пізнати обох двірників з того дому, котрих він кликав тоді в ночі до квартального. Вони стояли і чогось дожидали. Але тільки що він вийшов на сходи, зараз почув за собою знов голос Порфіра Петровича. Коли обернувся, він побачив, що той доганяв його, цілий засапаний.
— Одно слівце, добродію, Родіоне Романовичу; там що до всего того дальшого як Бог дасть, а все таки по формі про дещо прийдеться запитати, пане… Отже ми ще побачимось, так, добродію!
І Порфір задержався перед ним з усмішкою.
— Так, добродію, — додав він ще раз.
Можна було догадуватись, що йому ще щось хотілося сказати, але якось не вимовлялось.
— А ви мене, Порфіре Петровичу, звиніть за те, що перше… трохи розгорячився, — почав Раскольніков, котрий вже цілком осмілився так, що приходила йому велика охота покепкувати собі з Порфіра Петровича.
— Нічого, добродію, нічого, — майже радісно підхопив Порфір. — Я і сам також трохи розгорячився… Зїдливий у мене характер, каюся, каюся! Та ось ми побачимось, пане. Коли Бог дасть життя, то і дуже, і дуже побачимось!…
— І вже докладно пізнаємо оден одного? — підхопив Раскольніков.
— І вже докладно пізнаємо оден одного, — потакнув Порфір Петрович і прижмуривши очи, дуже серіозно поглядів на него. — Тепер на іменини, пане?
— Ні, на похорон.
— Ну, що? На похорон! Здоровля, слухайте, своє шануйте, здоровля, памятайте!…
— А вже і не знаю, чого вам пожелати з своєї сторони!
