примкнулись. Відтак поглянув на стоячого в куті Раскольнікова, що дико глядів на Миколу, і пустився вже до него, та нараз задержався, поглядів на него, перевів зараз таки свій погляд на Миколу, відтак знову на Раскольнікова, відтак знову на Миколу, і відразу, мов би розярений, знову накинувся на Миколу.
— Ти мені ще своєю паморокою та вперед забігаєш? — крикнув він на него майже з гнівом. — Я тебе ще не питав, находила або ні на тебе паморока… говори: ти убив?
— Я вбивця… признаюся… — промовив Микола.
— Е-ех! Чим ти убив?
— Топором. По голові.
— Ех, спішиш! Сам оден?
Микола не порозумів питання.
— Сам оден убив?
— Сам. А Митько невинний і всему тому не причасний.
— Та не спіши-бо з Митьком! Е-ех!… Як же ти, ну як же ти зі сходів ось тоді збіг? Адже двірники вас обох стрітили?
— Се я для збаламучення… тоді… біг з Митьком, — якби спішачись і завчасу приготовившись відповів Микола.
— Ну, так і є! — гнівно скрикнув Порфір. — Не свої слова говорить! — воркнув він мов би про себе і нараз знову побачив Раскольнікова.
Він очевидно так дуже занявся Миколою, що на хвилю навіть забув про Раскольнікова. Тепер він нараз опамятався та аж змішався…
— Родіоне Романовичу, батюшка! Вибачте, пане, — кинувся він до него, — так не можна! Будьте ласкаві проте… вам тут нічого… я і сам… бачите, які несподіванки!… Будьте ласкаві, пане!…
І взявши його за руку, він показав йому на двері.
— Ви, здається, сего не ожидали? — промовив Раскольніков, котрий очевидно нічого ще не розумів ясно, але вже успів сильно набрати смілости.
— Та і ви, батюшка, не дожидали. Ух, рученька ось як дрожить, хе-хе!
— Та і ви дрожите, Порфіре Петровичу.
— І я дрожу, добродію; не дожидав, правда!
Вони вже стояли в дверях. Порфір нетерпеливо ждав, щоби перейшов Раскольніков.
