Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/342

Цю сторінку схвалено

Хе-хе-хе! Хотяй воно впрочім, — скажу при нагоді, всі ті психольоґічні средства оборони, перечення та вимівки, вельми маловажні та і з двома кінцями. „Хороба”, скажете, „горячка, маячення, не памятав себе, не пригадую собі”, усе те так, добродію, але чого-ж батюшка, в хоробі, бачите, та в горячці самі такі іменно річи маячаться, а не инші? Адже могли-б бути і инші, пане? Чи не так? Хе-хе-хе-хе!

Раскольніков гордо і з погордою поглядів на него.

— Одним словом, — з притиском і голосно сказав він, встаючи і трохи відтрутивши при тім Порфіра, — словом, щоб говорити коротко, я хочу знати: чи признаєте ви мене остаточно вільним від підозріння, чи ні? Говоріть, Порфіре Петровичу, говоріть отверто і виразно, і чим скорше, зараз!

— Ух, що за комісія! Ну, комісія же з вами, — викрикнув Порфір з цілковито веселим, злобним і ні трохи не занепокоєним видом. — Та і нащо вам знати, пощо вам так богато знати, коли вас ще і не почали турбувати ні трохи! Адже ви як дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так непокоїтесь? Чого сами ось ви так до нас напрошуєтесь, з яких причин? А? Хе-хе-хе!

— Повтаряю вам, — закричав в роздразненню Раскольніков, — що не можу довше переносити…

— Чого, добродію? Непевности може? — перебив Порфір Петрович.

— Не дрочіться зі мною! Я не хочу!… Говорю вам, що не хочу!… Не можу і не хочу!… Чуєте! Чуєте! — крикнув він, стукнувши знову кулаком в стіл.

— Та тихше бо, тихше! Адже почують, направду перестерігаю вас: вважайте на себе. Я не жартую, пане! — проговорив шепотом Порфір, тільки на сей раз в лиці його вже не було дотеперішнього, по бабському добродушного і наляканого виразу; противно тепер він просто приказував, строго нахмуривши брови і начеб відразу нарушаючи всі тайни і двозначности. Все-ж таки се було тільки на оден миг.

Остовпілий в першій хвилі Раскольніков нараз попав в скажений гнів; лиш дивне диво: він знову послухав приказу говорити тихше, хоч і був в найсильнійшім пароксизмі гніву…

— Я не дам себе мучити! — зашептав він нараз по давнійшому, з болем і з ненавистю міркуючи в душі, що не може не підчинитись приказови, і падаючи від сеї думки в ще біль-