вати, то арештуйте. Однакож сміятись собі в очи і мучити себе я не позволю…
Нараз губи його задрожали, очи запалали скаженістю, і повздержуваний до сеї пори голос зазвучав:
— Не позволю, пане! — крикнув він нараз, із всеї сили стукнувши кулаком в стіл. — Чи чуєте ви се, Порфіре Петровичу? Не позволю!
— Ах, Господи, та що се знову! — скрикнув, як здавалось, в повнім перестраху Порфір Петрович. — Батюшка! Родіоне Романовичу! Рідненький! Батечку! Та що з вами?
— Не позволю! — крикнув ще вдруге Раскольніков.
— Батюшка, тихше! Адже вчують, прийдуть! Ну, що ми тоді їм скажемо? Подумайте! — прошептав в крайнім страху Порфір Петрович, приближаючи своє лице до самого лиця Раскольнікова.
— Не позволю, не позволю! — машинально повторяв Раскольніков, але також відразу цілковитим шепотом.
Порфір скоро відвернувся і побіг отворити вікно.
— Воздуху напустити, свіжого! Та водиці би вам, голубчику, попити, адже се нервовий припадок!
І він метнувся вже до дверий приказати води, але тут таки в куті, в пору, найшлася карафка з водою.
— Батюшка, попийте! — шептав він, біжучи до него з фляшкою, — дійсно поможе.
Переляк і навіть співчуття Порфіра Петровича були так природні, що Раскольніков замовк і з дикою цікавістю став йому приглядатись. Води однакож він не приняв.
— Родіоне Романовичу! Миленький! Та ви оттак з розуму себе зведете, впевняю вас, ех! А-х! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!
Він таки приневолив його взяти склянку з водою в руки. Раскольніков машинально підніс її до губ, однакож опамятавшись, з відразою поставив на стіл.
— Так, справді, припадочок у вас був! Адже ви так знову, голубчику, давнійшу слабість собі навернете, — закудкудакав з приятельським співчуттям Порфір Петрович, впрочім заєдно ще з якимсь занепокоєним видом, — Господи! Та як же так на себе не зважати? Ось і Дмитро Прокопович до мене вчера приходив, — признаю, признаю, добродію, у мене характер зїдливий, поганий, а вони ось що із сего ви-