— Грошей не платиш і з „фатери” не вступаєшся. Звісна чого треба.
— Е, до біса! ще сего не доставало, — бурмотів він скрегочучи зубами. — Ні, се мені тепер… не на руку… Дурна вона, — додав він голосно. — Я сьогодня до неї зайду, поговорю.
— Та дурна вона, така сама як і я, а ти, мудрію, чого лежиш як мішок та нічого з тебе не видно? Перше, говориш, дітей учити ходив, а тепер ось чом нічого не робиш?
— Я роблю… знехочу і сурово промовив Раскольніков.
— Що робиш?
— Роботу…
— Яку роботу?
— Думаю, — серіозно відповів він, помовчавши.
Настка так аж повалилась від сміху. Вона була з реготух, і коли розсмішать, сміялась тихцем, колишучись і трясучись всім тілом, поки аж в середині не заболіло.
— Грошей же ти, слухай, богато надумав? — змогла вона наконець вимовити.
— Без чобіт годі дітей учити. Та й наплювати на лєкції!
— А ти в студник не плюй.
— За дітей мідею платять. Що на копійки заробиш? — продовжав він з неохотою, немов би відповідаючи на свої власні думки.
— А тобі би відразу весь капітал?
Він дивно подивився на неї.
— Так, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши.
— Ну, ти поволеньки, а то сполошиш; страх ти вже наремний. За булкою пійти, чи ні?
— Як хоч.
— Гей, забула! До тебе-ж вчера лист прийшов, коли тебе не було.
— Лист! до мене! від кого?
— Від кого, не знаю. Три копійки „почталіонови” своїх оддала. А звернеш?
— Та неси-ж бо, ради Бога, неси! — закричав зворушений до глубини душі Раскольніков. — Господи!
Через мінуту явився лист від матері з Р…-ї ґубернії. Він аж поблід, коли брав його. Давно вже не діставав він листів; однакож тепер ще щось инше так стиснуло йому серце.
