Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/318

Цю сторінку схвалено

чи не чуда жде вона? І навірно так. Хіба-ж все те не признаки помішання?

Він уперто задержався на отсій думці. Сей вихід йому більше подобався, ніж всякий инший. Він почав уважнійше вдивлюватись в неї.

— Так ти отже дуже молишся Богу, Зоню? — запитав він її.

Зоня мовчала, він стояв коло неї і ждав відповіли.

— Що-ж би я без Бога та була? — живо, рішучо прошептала вона, окинувши його бистро заіскреними нараз очима, і кріпко стиснула рукою його руку.

— Ну, так і є! — подумав він, а відтак запитав: — А тобі Бог що за се робить?

Зоня довго мовчала, начеб не могла відповідати. Слабенька грудь її ціла филювала від зворушення.

— Мовчіть! Не питайте! Ви сего не годні!… — скрикнула вона нараз, остро і гнівно поглядаючи на него.

— Так і є! так і є! — повторяв він раз-по-раз про себе.

— Усе робить! — живо прошептала вона і потупилась знову.

— Ось і вихід! Ось і обяснення виходу! — рішив він про себе, з жадною цікавістю приглядаючись її.

З новим, дивним, майже хоробливим чувством вглядався він в се бліденьке, худощаве і неправильне, гранчасте личко, в сі покірливі, голубі очі, що могли блищати таким вогнем, таким суворим, енерґічним гнівом, в отсе маленьке тіло, що ще дрожало від обрушення і гніву, і усе те здавалось йому чим раз більше і більше дивним, майже неможливим.

— Юродива! Юродива! — твердив він про себе.

На комоді лежала якась книжка. Він кождий раз, переходячи взад і вперед, бачив її; тепер же взяв і поглядів. Се був Новий Завіт в великоруськім переводі. Книжка була стара, зужита, в шкірянім переплеті.

— Се звідки? — крикнув він їй через кімнату.

Вона стояла заєдно на тім самім місці, три кроки від стола.

— Мені принесли, — відповіла вона, мов би знехочу і не споглядаючи на него.

— Хто приніс?

— Лизавета принесла, я просила.

— Лизавета! Дивно! — подумав він.

Усе у Зоні ставало для него чим раз дивнійшим і чудній-