в німій просьбі руки, начеб від него все і залежало.
Раскольніков встав і почав ходити по кімнаті. Се тягнулось з мінуту. Зоня стояла, опустивши руки і голову, в страшній журбі.
— А складувати годі? На чорний день ховати? — запитав він, напрасно задержуючись перед нею.
— Ні, — прошептала Зоня.
— Розуміється ні! А пробували? — додав він ледви не з насмішкою.
— Пробувала.
— І не йшло! Ну, та розуміється! Що і питати!
І знов він взявся ходити по кімнаті. Ще уплило з мінуту.
— Не кождий день заробите, правда?
Зоня ще більше як передше змішалась, і румянець вдарив їй знов в лице.
— Ні, — прошептала вона ледви насилу.
— З Полечкою мабуть те саме буде, — сказав він нараз.
— Ні! не може бути, ні! — як божевільна, голосно закричала Зоня, мов би її нараз ножем ранили. — Бог, Бог так страшної річи не допустить!…
— Та іноді таки допускає.
— Ні, ні! Її Бог охоронить, Бог!… — повтаряла вона, не памятаючи себе.
— Та може і Бога от зовсім нема, — з якоюсь навіть злобною радістю відповів Раскольніков, засміявся і поглядів на неї.
Лице Зоні відразу страшно змінилося: по нім перебігли судороги. З трудним до вираження докором глянула вона на него, хотіла було щось сказати, але нічого не могла вимовити і тілько відразу гірко заплакала, закривши руками лице.
— Ви говорите, у Катерини Іванівни розум мішається; у вас самої він мішається, — промовив він, помовчавши хвилю.
Минуло пять хвилин. Він раз-враз ходив взад і вперед, мовчаливо і не споглядаючи на неї. Наконець підійшов до неї; очі у него блищали. Він взяв її обома руками за плечі і просто поглядів в її заплакані очі. Погляд його був сухий, запалений, острий, губи його сильно дрожали… Нараз він цілий швидко склонився і припавши до долівки, поцілував її негу. Зоня переражена від него відскочила, як від бо-
