го не просить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут таки попросила, — так їй сподобались. А я і дарувати пожалувала: „нащо вам, говорю, Катерино Іванівно?” Так я і сказала, нащо. Вже сего то не треба було їй казати! Вона так на мене погляділа, і так їй тяженько, тяженько стало від моєї відмови, що аж жаль було глядіти… І не за ковніриками було жаль, а того, що я відмовила, я бачила. Ах, так би здається, тепер все вернула, все инакше зробила, всі онті сказані слова… Ох, я!… Та що!… Адже вам все рівнодушне!
— Отсю Лизавету, торговку, ви знали?
— Знала… А ви хіба знали? — з деяким здивуванням запитала в відповідь Зоня.
— Катерина Іванівна має сухоти в найвисшій степені, вона небавом умре, — сказав Раскольніков, помовчавши і не відповівши на питання.
— Ох, ні, ні, ні! — і Зоня несвідомим рухом вхопила його за обі руки, мов би благаючи, щоб ні.
— Адже-ж се ліпше, коли умре.
— Ні, не ліпше, не ліпше, зовсім не ліпше! — налякано і без памяти повторяла вона.
— А діти-ж? Куди-ж ви їх тоді візьмете, коли не до себе?
— Ох, вже не знаю! — скрикнула Зоня майже в розпуці і схопилась за голову.
Видно було, що отся думка вже много а много разів в ній самій проблискувала і він лиш сполошив наново сю думку.
— Ну, а коли ви, ще при Катерині Іванівній, тепер, занедужаєте, а вас в лічницю завезуть, ну що тоді буде? — безжалісно наставав він.
— Ах, що ви, що ви! Се вже не може бути! — і лице Зоні викривилось невимовним перестрахом.
— Як же не може бути? — питав дальше Раскольніков з їдкою усмішкою. — Адже ви не заасекуровані? Тоді, що з ними станеться? На вулицю всею купкою пійдуть, вона буде кашляти і просити і об стіну де небудь головою товчи, як сьогодня, а діти плакати… А там упаде, на поліцію завезуть, звідтам в лічницю, умре, а діти…
— Ох, ні!… Бог сего не допустить! — вирвалось наконець із здавленої груди Зоні.
Вона слухала з мольбою, дивлячися на него і складаючи
