ленькою подушкою в головах, під котру підкладав усе що мав білля, чисте і ношене, щоби було висше під головою. Перед софою стояв маленький столик.
Трудно було більше опуститись і занехаритись; але Раскольнікову се було навіть приємно в його теперішнім настрою духа. Він рішучо відчужився та скрився від всіх, мов черепаха в свою шкаралупу, і навіть обличе баби, що була обовязана йому прислугувати і заглядала иноді в його кімнату, будило в нім жовч і судороги. Так буває у деяких мономанів, що візьмуться лиш про одно думати.
Господиня його дві неділі, як вже перестала йому присилати харч, і він не подумав ще до сеї пори зайти розмовитись з нею, хоч і сидів без обіду. Настка, кухарка її, одинока служанка господині, почасти була рада такому розположенню комірника і зовсім перестала у него прятати і замітати і так тільки раз на тиждень, ненадійно, бралась з ласки за мітлу. Вона-ж і розбудила його тепер.
— Вставай, чого спиш! — закричала вона над ним, — десята година. Я тобі чай принесла; хоч чайку? Чей-же зголоднів?
Комірник розплющив очі, здрігнувся і пізнав Настку.
— Чай від господині, чи як? — запитав він, звільна і з виразом болю піднимаючись на софі.
— Яке там від господині!
Вона поставила перед ним свій власний, надіпсований чайник, з надпитим вже чаєм, і положила два жовті кусочки цукру.
— Ось, Настко, візьми, прошу тебе, — сказав він, понишпоривши в кишені (він так і спав одягнений) і винявши жменьку міди, — пійди і купи мені булку. Та візьми в різника хоч ковбаси трохи, дешевенької.
— Булку я тобі зараз принесу, а чи не волів би ти замісць ковбаси щей? Хороші щи, вчерашні. Ще вчера тобі відставила, та ти прийшов пізно. Смачненькі щи.
Коли щи були принесені і він забрався до них, Настка усілась біля него на софі і ялась балакати. Вона була з сільських жінок і вельми говірлива баба.
— Прасковія, знаєш, Павлівна в „поліцю” на тебе жалуватись хоче, — сказала вона.
Він сильно нахмурився.
— В поліцію? Чого їй треба?
