прошептав Разумихін над самим її ухом, кріпко стиснувши її руку.
— Я зараз вернуся — крикнув він, обертаючись до задеревілої Пульхерії Александрівни, і вибіг з кімнати
Раскольніков дожидав його на кінці коритаря.
— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Вернися до них і будь з ними… Будь і завтра у них… і завсігди. Я… може прийду… коли буде можна. Пращай!
І не подаючи руки, він пішов від него.
— Та куди ти? Що ти? Та що з тобою? Та чи можна так! — бурмотів збитий цілком з толку Разумихін.
Раскольніков задержався ще раз.
— Раз на завсігди: ніколи ні про що мене не випитуй. Нічого мені тобі відповідати. Не приходи до мене. Може я і прийду сюди… Остав мене, а їх… не остав! Розумієш мене?
На коритарі було темно; вони стояли біля лямпи. З мінуту вони споглядали оден на одного мовчки. Разумихін ціле життя памятав отсю мінуту. Запалений і вліплений в него погляд Раскольнікова будьто би розгорювався ще більше з кождою хвилинкою, проникав в його душу, в почуття. Втім Разумихін здрігнувся. Щось дивне немов би перебігло проміж ними… Якась ідея промкнулась, начеб натяк; щось страшне, обридле і відразу зрозуміле з обох сторін. Разумихін поблід як труп.
— Розумієш тепер? — сказав нараз Раскольніков з хоробливо-викривленим лицем… — Вертайся, іди до них, — додав він живо і шпарко обернувшись, пішов з дому…
Не стану тепер описувати, що було в отсей вечір у Пульхерії Александрівни, як вернувся до них Разумихін, як їх успокоював і заклинав, щоб дали спокій Родьови в слабости, як божився, що Родьо прийде нехибно, буде приходити кождого дня, що він вельми розстроєний, що не треба роздразняти його; як він, Разумихін, буде слідити за ним, найде йому доброго лікаря, найліпшого, ціле консіліюм… Одним словом, з отсего вечера Разумихін став у них сином і братом.
А Раскольніков пішов просто до дому над каналом, де жила Зоня. Дім був триповерховий, старий і зеленої краски.
