— Ні, я, я більше всіх завинила! — говорила Дунечка, обнимаючи і цілуючи матір. — Я злакомилась на його гроші, але, клянуся, брате, — я не думала, щоб се був такий негідний чоловік. Колиб я пізнала була його ранше, я би нінащо не злакомилась! Не винуй мене, брате!
— Бог вибавив! Бог вибавив! — воркотіла Пульхерія Александрівна, все-ж таки якось несвідомо, начеб ще не цілком розібрала все, що лучилось.
Всі тішились, через пять мінут навіть сміялись. Іноді лиш Дуня блідніла і піднимала брови, нагадуючи те, що сталось. Пульхерія Александрівна і порозуміти не могла, що вона також буде рада; зірвання з Лужином здавалось їй ще вранці страшною бідою. Однакож Разумихін був в захваті. Він не смів ще вповні се виразити, але цілий дрожав як в лихорадці, як колиб сотнаревий тягар звалився з його серця. Тепер він має право віддати їм все своє життя, служити їм… Та чи мало що тепер! Все-ж таки він ще жахливо проганяв дальші думки і боявся своєї уяви. Оден тільки Раскольніков сидів безнастанно на тім самім місці, майже понурий і навіть розсіяний. Він, що найбільше наставав на відправлення Лужина, немов би менше всіх інтересувався тепер тим, що лучилось. Дуня поневолі подумала, що він заєдно ще дуже на неї сердиться, а Пульхерія Александрівна зиркала на него боязливо.
— Що-ж сказав тобі Свидригайлов? — спитала його Дуня.
— Ах, правда, правда! — закричала Пульхерія Александрівна.
Раскольніков підняв голову:
— Він хоче доконче подарувати тобі десять тисяч рублів і при тім заявляє бажання бачити тебе раз оден в моїй присутности.
— Бачити! Нізащо в світі! — крикнула Пульхерія Александрівна. — І як він сміє предкладати їй гроші!
Потім Раскольніков переказав (досить сухо) розмову свою з Свидригайловим, пропустивши про посмертні прогульки Марти Петрівни, щоби не вдаватись в непотрібну матерію, і тому, що чув велику відразу заводити яку би то не було розмову, кромі найпотрібнійшого.
— Що-ж ти йому відповів? — запитала Дуня.
— Зразу відповів, що не скажу тобі нічого. Тоді він за-
