сказати фантастичного душегубства, за котре він легко-легенько міг би попасти в Сибір. Ось який се чоловік, коли хочете знати.
— Ах! Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна.
Раскольніков уважно слухав.
— Ви правду говорите, що маєте про те докладні відомости? — запитала Дуня строго і з натиском.
— Я говорю лиш те, що чув сам в секреті від покійної Марти Петрівни. Треба завважати, що з юридичної точки погляду діло се дуже темне. Тут жила тай тепер, здається, проживає, одна Ресліхова, чужинка і дрібна лихварка, котра занимаєсь і иншими ділами. З отсею то Ресліховою пан Свидригайлов находився з давна в деяких дуже близьких і таємничих зносинах. У неї жила далека своячка, сестріниця мабуть, глухоніма, дівчина літ пятнайцяти а може і чотирнайцяти, котру отся Ресліхова безгранично ненавиділа і кождий кусок хліба їй вимовляла; навіть по нелюдськи била. Раз її найдено на поду задушену. Присуджено, що сама заподіяла собі смерть. Після звичайних процедур тим діло і кінчилося, але по якімсь часі прийшов донос, що дитина була… жорстоко зобиджена Свидригайловим. Правда, все те було темне, донос був від другої таки Німкині, препоганої женщини, котра не заслугувала на віру; наконець, в сущности і доносу не було, дякувати заходам і грошам Марти Петрівни; все обмежилось на поголоску. Все-ж таки отся поголоска була вельми значуча. Ви, очевидно, Евдокіє Романівно, чули також у них про історію з чоловіком Пилипом, що умер від катовання років тому шість назад, ще за часів кріпосного права.
— Я чула противно, що отсей Пилип сам повісився.
— Се правда, пані, але приневолила, чи ліпше сказати наклонила його до самогубства, безнастання система переслідувань і катовань пана Свидригайлова.
— Я не знаю сего, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, що отсей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домородний фільозоф, люде говорили „зачитався”, і що повісився він більше від насмішок, а не від побоїв п. Свидригайлова. А він при мені гарно обходився з людьми, і люде його навіть любили, хоч, правда, також обвиняли його за смерть Пилипа.
— Я бачу, що ви, Евдокіє Романівно, якось стали нараз
