питись, не заплатити за неприємности, а просто-простісенько зробити для неї щось пожиточного, на тій підставі, що не привілєю чейже я взяв робити самі пакости. Колиб в моїм предложенню була хоч міліонова частина обчислення, то чи став би я предкладати так просто? Та і не став би я предкладати всего лиш десять тисяч, тоді коли що лиш перед пятьма тижнями предкладав їй богато більше. А крім того, я може бути дуже і дуже скоро оженюся з одною дівчиною, отже і всі підозріння про які небудь заміри супроти Евдокії Романівни тим самим повинні уступити. На закінчення скажу, що виходячи за добродія Лужина, Евдокія Романівна такі самі гроші бере, тільки з другого боку… Та ви не сердіться, Родіоне Романовичу, розсудіть спокійно і холодно.
Говорячи теє, Свидригайлов був сам незвичайно холодний і спокійний.
— Прошу вас кінчити, — сказав Раскольніков. — На всякий припадок, се непростимо зухвало.
— Ні трохи: Після сего чоловікови на сім світі можна робити одно лиш зло, і він не має права зробити ні крихітки доброго, задля пустих принятих формальностей. Се дурне. Адже колиб я, на примір, умер і лишив би сю суму вашій сестрі в завіщанню, невже-ж би вона і тоді приняти відказалась?
— Дуже може бути.
— Ну, вже се ні, пане. Та втім: ні, так нехай і буде. А тільки десять тисяч — прекрасна штука, при нагоді. Як би там не було, прошу вас передати сказане Евдокії Романівній.
— Ні, не передам.
— Коли так, Родіоне Романовичу, то я сам приневолений буду добиватись побачення особистого, значить отже непокоїти.
— А як я передам, ви не будете добиватися побачення особистого?
— Не знаю справді, як вам сказати. Бачитись оден раз я би дуже бажав.
— Не сподійтесь.
— Жаль. Та ви мене не знаєте. Ось, може зійдемося близше.
— Ви думаєте, ми зійдемося близше?
— А чому-ж би і ні? — усміхнувшись сказав Свидри-
