— Зробіть отже ласку, — роздразнено відповів Раскольніков, — позвольте вас просити чим скорше обяснитись і сказати мені, длячого ви ушанували мене своїм навіщенням… і… і… я спішусь, мені ніколи, я хочу з дому виходити…
— Радо, радо. Ваша сестриця, Евдокія Романівна; за пана Лужина виходить, Петра Петровича?
— Чи не можна як небудь обійти всякі питання про мою сестру і не згадувати її імени? Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її імя, коли тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я-ж про неї і прийшов говорити, як же не згадувати її імени?
— Гаразд; говоріть, але скорше!
— Я переконаний, що ви про сего добродія Лужина, мойого по жені свояка, виробили собі вже поняття, коли його тільки хоч пів години бачили, або хоч що небудь про него і подрібно чули. Евдокії Романівній він не пара. По мойому, Евдокія Романівна в отсім ділі жертвує собою вельми великодушно і нерозважно, для… для своєї родини. Мені здавалось, в наслідок всего, що я про вас чув, що ви, з своєї сторони, дуже би раді були, колиб отся женитьба могла розбитись без нарушення інтересів. Тепер же, пізнавши вас особисто, я навіть про те переконаний.
— З вашої сторони все те дуже наівно; даруйте мені, я хотів сказати: поспішно, — сказав Раскольніков.
— То є ви сим виражаєте, що я в тім маю свої ціли. Не безпокойтесь, Родіоне Романовичу, колиб мені ходило о власну користь, то не став би я так просто висказуватись, не дурень же я прецінь. Дотично сего відкрию вам одну психольоґічну дивницю. Перше я, оправдуючи свою любов до Евдокії Романівни, говорив, що був сам жертвою. Ну, так знайте-ж, що ніякої я тепер любови не відчуваю, н-ніякої, так що мені самому аж дивно се, бо-ж я таки справді відчував дещо.
— Від дармовання і розпусти, — перебив Раскольніков.
— Дійсно, я чоловік розпустний і дармоїд. Та мимо того ваша сестра має стільки принад, що не міг же і я не підлягати деякому вражінню. Але все те було дурне, як тепер і сам бачу.
