Я оглянув убір, відтак уважно, уважно їй в лице подивився: „Охота вам, говорю, Марто Петрівно, задля такої марниці до мене ходити, трудитись”. — „Ах, Боже мій, батюшка, вже і потрівожити тебе не вільно!”! Я їй говорю, щоби подразнити її: „Я, Марто Петрівно, женитись хочу”. — „Від вас се станеться, Аркадію Івановичу; не богато чести вам, що ви, не встигши жену похоронити, так зараз і женитись поїхали. І хоч би вибрали ще гарну, а то ось, я знаю, — ні їй, ні собі, тілько добрих людей насмішите”. Взяла тай вийшла, і хвостом таки аж справді шумить. Що за недоріцтво, а?
— Та ви може бути усе те видумали? — відізвався Раскольніков.
— Я рідко неправду говорю, — відповів Свидригайлов задумчиво, і якби зовсім не завважавши грубости питання.
— А передше, до сего, ви ніколи привидів не мали?
— Н…ні, мав, оден тілько раз в життю, шість літ тому назад. Філько, чоловік дворовий у мене був; тільки що його похоронили, а я крикнув забувшись: „Фільку, люльку!” — Він ввійшов і просто до кута, де стоять у мене люльки. Я сиджу і думаю: „Се він мені відімстить”, бо перед самою смертю ми грубо посварились. — „Як ти смієш, говорю, з діравим ліктем до мене входити, — за двері, драбе! Обернувся, вийшов і більше не приходив. Я Марті Петрівні тоді не сказав. Хотів було панахиду по нім відслужити, та якось стидався.
— Ідіть до лікаря.
— Се ось я і без вас знаю, що нездоров, хоч, сказати правду, не знаю властиво, що се мені таке; по мойому я здоровійший від вас у пятеро. Я вас не про те запитав, — чи вірите ви чи ні, що духи являються? Я вас запитав: чи вірите ви, що є духи?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злобою викрикнув Раскольніков.
— Та звичайно як говорять? — воркнув Свидригайлов начеб про себе, глядячи в бік і нахиливши трохи голову. — Вони говорять: „Ти хорий, отже те, що тобі здається, є тільки проста, неістнуюча мрія”. Адже тут нема строгої льоґіки. Я признаю, що духів бачать тільки хорі; але се лиш доказує, що духи можуть являтися не инакше, як тільки хорим, а не те, що їх нема, самих по собі.
