— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.
Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.
Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.
— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручення, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою помічю я, противно; сподіюся…
— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков.
— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?
Раскольніков не відповів.
— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позвольте-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?
Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.
— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і „обиджав її своїми поганими предлогами”, — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani… одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а
