— Та що таке! — закричав Раскольніков.
— Та ось якийсь там питав, чи тутечки студент живе, вас називав, у кого проживаєте. Ви на те надійшли, я показав, а він і пішов. Тільки всего.
Двірник також був трохи здивований, хотяй не дуже, і подумавши трошка, обернувся і поліз назад в свою комірку.
Раскольніков кинувся вслід за міщанином і зараз його побачив, як йшов по другім боці вулиці, давнійшою рівною і неспішною ходою, уткнувши очі в землю і мов би щось обдумуючи. Він скоро його здогонив, але якийсь час ішов позаду; наконець зрівнявся з ним і заглянув йому збоку в лице. Сей зараз таки завважав його, побіжно окинув очима, але знову спустив очі, і так ішли вони з мінуту, оден поуз другого і не говорячи ні слова.
— Ви питали за мною… у двірника? — проговорив вкінци Раскольніков, лиш якось дуже неголосно.
Міщанин не дав ніякої відповіди і навіть не поглядів. Знову помовчали.
— Та що ви… приходите питати… і мовчите… та що се таке?
Голос Раскольнікова уривався, і слова якось нехотіли ясно вимовлятись.
Міщанин на сей раз підняв очи і зловіщим, мрачним поглядом поглядів на Раскольнікова.
— Убийник! — промовив він відразу тихим, все-ж таки ясним і виразним голосом…
Раскольніков ішов рядом з ним. Ноги його страшно нараз ослабли, за плечима похолодніло і серце на хвилинку начеб завмерло; відтак нараз зателіпалось мов би вискочило з гачка. Так перейшли вони яких сто кроків, оден біля другого і знову цілком мовчки.
Міщанин не глядів на него.
— Та що ви… що… хто убийник? — пробурмотів Раскольніков заледви чутно.
— Ти убийник, — вимовив той ще виразнійше і з більшим натиском і начеб з усмішкою якогось ненависного торжества, і знову просто глянув в бліде лице Раскольнікова і в його померклі очі.
Оба підійшли тоді до перехрестя. Міщанин повернув в вулицю на ліво і пішов не оглядаючись.