ливо. Оба вийшли мрачні і захмурені на вулицю і кілька кроків не говорили ні слова. Раскольніков глубоко відітхнув…
— … Не вірю! не можу вірити! — повтаряв здивуваний і збитий з толку Разумихін, стараючись всіми силами опрокинути виводи Раскольнікова.
Вони підходили вже до наємних кімнат Бакалієва, де Пульхерія Александрівна і Дуня їх давно дожидали. Разумихін що хвиля задержувався на дорозі в розгарі розмови, помішаний і зворушений вже тим одним, що вони у перший раз заговорили про те ясно.
— Не вір! — відповів Раскольніков з холодною і недбалою усмішкою. — Ти, після свого звичаю, не завважав нічого, а я важив кожде слово.
— Ти підозріваючий, длятого і важив… Гм… дійсно, я признаю, тон Порфіра був досить дивний, і особливо сей підлець Заметов!… Правду кажеш, в нім щось було, — але відки? відки?
— За ніч передумав.
— Та противно, бач, противно! Колиб у них була отся безмозка думка, так вони би всіми силами постарались її заслонити і укрити свої карти, щоби опісля зловити… А тепер — се глупо і неосторожно!
— Колиб у них були факти, значить справдішні факти, або хоч трохи оправдані підозріння, тоді би вони дійсно постарались укрити гру, в надії виграти ще більше (та в тім давно би вже взяли під суд!). Але у них нема факту ні одного, — все привидження, все з двома кінцями, сама воздушня ідея — ось вони і стараються зухвалістю збити. А може і сам розлютився, що фактів нема і з досади випав з ролі. А може і намірення яке має… Він чоловік, здається, розумний… Може наполохати хотів тим, що знає… Тут, брате, своя психольоґія… Та в тім, обридливо се все обясняти. Остав!
— І обиджаючо, обиджаючо! Я розумію тебе! Все-ж таки… коли ми вже тепер заговорили ясно (а се славно, що заговорили наконець ясно, я радий!) — то вже я тобі просто признаюсь, що я давно все в них завважав сю думку, ці-
